Діти з особливими освітніми потребами: особливості психофізичного розвитку

Вступ

Українське суспільство активно інтегрується у демократичне, європейське співтовариство, в якому освіті віддають переважну роль для стійкого розвитку держави. Незважаючи на історичні передумови, об’єктивні перешкоди, Україна намагається перейняти позитивний досвід та рухається в напрямку структурних реформ, що сприяє позитивним змінам та модернізації системи освіти.

Державна освітня політика сьогодні формується з урахуванням особливостей розвитку та можливостей осіб з особливими освітніми потребами, зокрема дітей з функціональними порушеннями розвитку, в тому числі дітей з інвалідністю.

Актуальним питанням для корекційної педагогіки є особливості організації освітнього процесу, пошуку ефективних способів організації та поєднання навчання, виховання та корекційно-розвивальної роботи з дітьми з особливими потребами в умовах інклюзивної освіти з метою їх успішної адаптації до умов сьогодення.

1. Діти з особливими освітніми потребами: особливості психофізичного розвитку

Сучасний стан організації освітнього процесу характеризується інтенсивним пошуком ефективних способів гуманізації педагогічної діяльності, становленням особистісно-орієнтованим навчанням. У зв’язку з цим актуальним питанням є організація інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми потребами, яке може бути правильно організоване на основі детермінованості особливостей всіх факторів, які відображають вплив тієї чи іншої патології. Важливо визначити характер першочергового дефекту і особливостей його участі у виникненні вторинних відхилень, які в свою чергу визначають наступну своєрідність подальшого формування особистості.

Сьогодні  в  спеціальній  психології  та  корекційній  педагогіці існують  різні  класифікації  порушень  у  розвитку, проте немає єдиних критеріїв класифікації порушень у розвитку організму людини.

Значний інтерес становлять дослідження  В. Лебединського [10, с. 54], який диференціював такі варіанти психічного дизонтогенезу:

1. Загальне стійке недорозвинення. Для цього варіанту типовий ранній час ураження, коли спостерігається виражена незрілість мозкових систем.  Типовий приклад стійкого недорозвинення – олігофренія.

2.  Затриманий розвиток.  Характеризується сповільненим темпом формування пізнавальної діяльності та емоційної сфери з тимчасовою фіксацією на більш ранніх вікових етапах. Варіанти затриманого розвитку: конституційний, соматогенний, психогенний, церебральний (церебрально–органічний).

3.  Ушкоджений розвиток. В етіології ушкодженого розвитку мають місце спадкові захворювання, внутрішньоутробні, пологові й післяпологові інфекції, інтоксикації та травми центральної нервової системи, але патологічна дія на мозок виявляється на більш пізніх етапах онтогенезу (після 2–3 років). Характерна модель ушкодженого розвитку – органічна деменція.

4.  Дефіцитарний розвиток.  Цей вид пов’язаний з важкими порушеннями систем аналізаторів (зору, слуху, мовлення, опорно–рухового апарату).

5.  Викривлений розвиток.  У даному випадку мають місце складні поєднання загального недорозвинення, затриманого, ушкодженого та прискореного розвитку окремих психічних функцій.

Характерним прикладом є ранній дитячий аутизм.  Аутизм виявляється у відсутності або значному зниженні кількості контактів, у «зануренні» у свій внутрішній світ.

6.  Дисгармонійний розвиток.  Він характеризується вродженою або рано набутою стійкою диспропорційністю психічного розвитку в емоційно–вольовій сфері.  Характерна модель дисгармонійного розвитку – психопатія та патологічне формування особистості.

Проте для організації спеціального освітнього процесу доцільно використовувати класифікацію В. Лапшиним і Б. Пузановим [9, с.32]:

1. Діти з порушеннями слуху і зору.

Дітей із порушеннями слуху поділять на 2 групи:

1)  глухі  (ті,  що  не  чують)  діти  –  з  тотальним  (повним) випадінням слуху або залишковим слухом, який не може бути  самостійно  використаний  для  накопичення мовленнєвого  запасу.  Серед  дітей,  що  не  чують, розрізняють:  а)  тих,  які  не  чують  без  мовлення (ранооглухлі); б) тих, що не чують, які зберегли мовлення тією чи іншою мірою (пізнооглухлі). У дітей, що не чують, зниження слуху становить 75-80 дБ;