Іван Франко як оратор

І. Франко, блискучий знавець української мови, виробив стратегію розбудови й збагачення лексики української літературної мови. Він бачить у рідній мові не- вичерпну таємницю морального, психологічного і духовного людського існування, що глибоко пов’язане з сутністю національного буття народу

У класичному вступі І. Франко ґрунтовно, широко підготовляє слухачів до основного змісту промови, представляючи Т. Шевченка як національного генія, безсмертю якого навіть його помилки не вадять, а тільки підкреслюють велич про- відника нації

Франко умів вести товариську бесіду та надати їй такий напрям, що навчала, а своїм інтересним викладом зацікавлював навіть найбільш на все байдужих людей”

Про манеру, стиль усного мовлення І. Франка кваліфіковано писав також М. Рудницький. “Незвичайна легкість, з якою Франко писав, була обумовлена ясністю думки, яку він міг так само легко висловлювати усно. Стиль його творів не відрізняється в основному від стилю розмови – природної, цілеспрямованої”

І. Франко знав закони комунікації, зокрема те, що люди швидше сприймають негативну інформацію, аніж позитивну, люблять поширювати негативні чутки, негативно когось оцінювати, тому цю слабкість людей він їм вибачав.

У скрутних ситуаціях І. Франко майже завжди надавав перевагу мовчанню, ніколи не брав участі в інтригах, : “Франко був мовчазний і не любив звірятися перед ким-небудь

У праці „Bel Parlar gentile” („Вишукане красномовсто”) І. Франко, роздумує над секретом діалогу простої пересічної людини, адже ніхто навіть не замислюється, чому він так різниться від діалогу інтелігента. „Інтелігент наших часів читає романи й новели, фліртує або диспутує; оповідати він звичайно не вміє, окрім хіба зміст прочитаного або смішні анекдоти. Наш новочасний діалог – се гра питань і відповідей, діалог, взорований на новочасних драмах і комедіях, у певній мірі  зворушливий, емоціональний, скупий на слова, безбарвний, практичний, а не поетичний”.