Донбас. Там, де немає «рожевих окулярів»

Виконала: ст. гр. ЖР-13 Одинак Ольга

Донбас. Там, де немає «рожевих окулярів»


У 2018 році відбулась прем’єра кінострічки  Сергія Лозниці «Донбас», правда нагода її переглянути  випала лише недавно. Найбільш чесний ігровий фільм про те, що наразі відбувається за лінією фронту на сході країни. Ця картина- низка історій, що розповідають про реалії сьогодення на окупованій території.
Знаєте, емоції після перегляду більш, ніж змішані, адже розуміти, що ти тут, сидячи на дивані споглядаєш на все те, що відбувається за тисячу кілометрів від тебе- страшно.
Занурюючись в життя героїв екранізації, стараючись пережити їхні емоції та страждання, мимоволі ловиш себе на думці, що це могло б бути і моє життя- війна, яка дихає мені прямо в потилицю. Інколи може здаватись, що фільм переповнений абсурдом та фальшивими емоціями, але усвідомлення того, як все відбувається насправді заставляє серце битись частіше. Чого лиш вартує фрагмент, де показують привласнення вищими чинами їжі та грошей, які були виділені на пологовий будинок. Через таке бажання нажитись десятки діточок можуть бути ненародженими. Хіба людське життя- не найвища цінність, за яку боряться воєнні на лінії фронту?
Сцену, яка має найбільший емоційний посил, присвячено місцевим жителям, що залишились без осель і в якості тимчасового житла використовують підвал. Оператор проходить довгим сирим коридором, через який його проводить чоловік, головуючий «гуртожитка знедолених», якщо це можна так називати. Жахливі умови, грибок на стелях, відсутність води, світла та опалення- в сучасному суспільстві це все скидається на первісний лад, метою якого є просто бажання вижити. Екскурсію по приміщенню продовжує маленький хлопчик, що є доволі цікавим моментом, який несе собою символічність того, яка доля чекає на молоде покоління території АТО.
Теж цікавим прийомом є перша та остання історія, яка базується на фальшивих новинах для російських ЗМІ. Групка підставних акторів, що так вміло оплакують теракти, в яких винні українські бойовики- в таку версію мусять щиро вірити жителі країни-агресора. Перша сценка- інтерв’ю стосовно смертоносного вибуху тролейбуса посеред «білого» дня, остання- уже сюжет про їхню власну загибель, яка і була зорганізована їхнім керівництвом. Життя в даному аспекті- замкнуте коло, де ніхто не має знати нічого зайвого, адже якщо хтось в один день поплатився за власні помилки, не факт, що завтра на його місці будеш не ти.
Всі епізоди є різними, але їх поєднує спільне горе- війна. Це не є щось абстрактне, що живе від одного випуску телевізійних новин до іншого, газетних статтях чи радіоефірах. Це те, що відбувається тут і зараз, несучи з собою смерть, біль, страх, розпач, агресію та розгубленість. Одні стараються вберегти власне життя будь-якою ціною, інші не відчувають жодного впливу та використовують воєнні міжусобиці у власних цілях, з метою «набити» кишені з чужого, для них, горя. Це не війна між «їхніми» та «нашими», а те, що мусить турбувати кожного з нас, примушуючи згадати те, хто ми і за що боремось. А пускати все на самотік, посилаючись на те, що Україну є кому захищати- не наш варіант.