«Заповіт» Ф.Війона як унікальне явище у середньовічній літературі

Вступ.

1. Розвиток світської літератури в період зрілого середньовіччя.

2. Співвіднесеність ліричного героя із авторським «Я» в поемі Ф.Війона «Заповіт».

2.1. Автобіографічність поезії Війона

2.2. Специфіка пародії та іронічної гри в поемі Ф.Війона «Заповіт»

2.3. Ліричний герой як одна із форм вираження світоглядної позиції автора.

3. «Заповіт» Ф.Війона як унікальне явище у середньовічній літературі.

Висновок.

Список використаної літератури

Вступ.

Франсуа Війон жив наприкінці епохи (12 -15 сторіч), яку прийнято називати зрілим або високим середньовіччям. Його творчість тісно пов’язана з поезією того часу: вона вбирає всі найважливіші риси тогочасної лірики і в той же час побудована в різкій полеміці з нею. Полеміку породжував характер поезії, а найголовнішою її особливістю на відміну від сучасної лірики було те, що поезія не служила самовираженню особистості. Це була поезія стійких тем, сюжетів, форм і формул, які постійно повторювалися, поезія, яка повністю підкорялася канону.

Приміром для середньовічної  лірики характерні такі жанри : рондо, балада, королівська пісня, віреле. Поет не створював форму свого твору, скоріше навпаки, форма диктувала поетові способи поетичної експресії. Він був скоріше не творцем, а майстром, який мав оволодіти до витонченості розробленою технікою, вміти викласти будь-яку тему мовою жанру, який він обрав. Більш того, теми середньовічної поезії були своєрідно фіксованими. Існував досить обмежений перелік сюжетів, котрі переходили із твору у твір, від поета до поета, з покоління у покоління. З посеред них можна виділити наступні : хитрощі і витівки жінок, незгоди ошуканих чоловіків, походеньки монахів, суперечки тіла з душею, тема тлінності всього живого, тема долі, возвеличення Богоматері.

Середньовічна поезія не тільки мала перелік сюжетів, але і перелік канонів і формул на кожен випадок, що входив у сферу літературного зображення. Поет завчасно знав із яких компонентів повинна складатися той чи інший сюжет і як повинен поводитися той чи інший персонаж відповідно до свого звання. Віку чи соціального статусу. І снував канон опису пап та імператорів. Купців та віл ланів, юнаків та дівчат, старих людей, красенів та потвор.

В 14 сторіччі кароока брюнетка мала не дивуватися, а радіти, якщо поет зображав її у вигляді блондинки з блакитними очима: це означало, що поет удостоїв її честі, підвівши її зовнішність під загальноприйнятий канон краси.

Таким чином, поезія епохи середньовіччя посилалася не на конкретний досвід і не на емпіричні факти дійсності, а на представлене в традиції уявлення про ці факти, на готовий культурний код, який був однаково відомий як поету, так і його аудиторії.

Що стосується ліричної поезії, то найбільше в ній вражає образ самого ліричного героя. Йому притаманний наївний характер, що зображений в одній площині, зовсім відсутня психологічна глибина і перспектива, а також відсутнє розмежування між інтимним «Я» поета і його зовнішнім проявом. Середньовічний поет, ніби то не здогадується про неповторність власних почуттів і переживань . Він зображає їх такими, як прийнято зображувати. Він бачить очима канонів не лише дійсність, яку зображує, але й самого себе. І справа тут полягає , звичайно  ж не в удаваній шаблонності мислення і почуттів людей епохи середньовіччя, а в їх упевненості, що багатовікова традиція розробила найкращі форми для вираження будь-якого стану чи пориву душі.

1.

        Французька поезія зрілого середньовіччя являла собою нібито систему дзеркал, коли кожен автор бачив дійсність очима іншого автора, а в решті решт – очима канону.

        З іншого боку всі жанри, сюжети і образи середньовічної поезії були об’єктом постійного пародіювання, яке в свою чергу було частиноє всеохоплюючої пародійної гри, яку вела з собою середньовічна культура в цілому. Який же характер цієї гри?

        По перше, для середньовічної пародії немає заборонених тем. В першу чергу з особливим розмахом пародіювалися серйозні явища середньовічної культури – культ, літургія, коли, на приклад діву Марію представляла п’яна босячка, а урочисте богослужіння проводили над багато вбраним віслюком. В розв’язному тоні цитувалися церковні тексти, включаючи Біблію, висміювалися святі, яки надавали непристойних імен, на зразок св.Ковбаска, пародіювалися слова самого Ісуса під час розп’яття, пародіювалась державна влада, двір та судочинство.