Запозичення як мовне явище

Запозичення як мовне явище

Науково-технічний прогрес вносить значні зміни у всі сфери розвитку суспільства, в тому числі й у мовну картину світу, у зв’язку з цим виникає нагальна потреба вдосконалення системи передавання та обробки інформації, співробітництва науковців різних країн у найрізноманітніших галузях науки й техніки. Одна з найістотніших змін полягає в тому, що переважну частину лінгвістичного фонду складає фахова лексика, і частка термінів у лексичному складі мови стрімко зростає. Тому цілком природно, що лінгвісти надають великого значення вивченню закономірностей утворення термінів, їхньої структури та семантики, аспектів упорядкування, питанням перекладу; розглядають термінологію як важливу складову сучасної літературної мови.    

Проблема запозичень існує в українській мові досить давно. Цією темою цікавилося багато науковців, зокрема: І. Огієнко, М. Рогаль, В. Русанівський, Д. Шелудько, Л. Булаховський та інші.

     Особливо важливе місце займає питання про визначення терміну «запозичення». Деякі науковці зазначають, що в науковій літературі для позначення запозичених слів використовуються різні терміни – «запозичені» або «іншомовні слова», «іншомовні елементи», а також на позначення процесів запозичення – «інтерференція мов», «взаємодія мов», «калькування» тощо.

     На думку вчених, доцільним є визначення терміну «запозичення» подане в «Енциклопедії української мови»: «Запозичення – це звук, морфема, слово або його окреслене значення, фразеологізм, синтаксична конструкція, перенесені з однієї мови в іншу, а також сам процес подібного перенесення».

     Зацікавившись більше питаннями білінгвізму, інтерференції, запозичення можна розглядати і як один із результатів контактування двох мов, і як результат інтерференції.

     Ось таке тлумачення терміну «запозичення» подає В. Розенцвейг: «Обидва ці терміни (змішування мов і взаємний вплив мов), як і термін «запозичення», що часто вживається стосовно явищ контакту в цілому, а не тільки в галузі словника, являє собою складний процес мовних контактів, у якому та чи інша з двох (і більше) мов виступає як сторона, що «дає» на противагу другій стороні, що «бере», або ж у якому обидві мови збагачують одна одну».

     Проте деякі вчені, які розглядають запозичення як процес міграції мовних елементів з погляду мови-рецептора, пропонують інше розуміння терміну «запозичення»: це не тільки проста передача готових елементів однією мовою у володіння іншої мови, це водночас і процес їх органічного освоєння системою цієї мови, пристосування до її власних потреб, перетворення формального й семантичного в умовах іншої системи.

     Запозичення здійснюється двома шляхами: усними – через безпосереднє спілкування, в умовах контакту з носіями іншої мови; та писемним – через книжки, юридичну літературу, офіційні документи.

     Про два значення терміну «запозичення» говорить також Ж. Мазуро: «Цей термін позначає одночасно і акт, у результаті якого одна мова засвоює елемент іншої мови, і сам запозичений елемент».

Практично кожний учений, який вивчав запозичення, так чи інакше торкався розгляду позамовних (екстралінгвістичних) і власне мовних (інтралінгвістичних) причин запозичення іншомовних слів.

Екстралінгвістичні причини можуть бути такі:

1) культурний вплив одного народу на інший;

2) наявність усних або писемних контактів країн з різними мовами;