Безпритульні дати як соціальне явище

Записна Я. В.

Науковий керівник – Курант О. Є.

Безпритульні дати як соціальне явище

Така велика соціальна проблема, яка визначається терміном “діти вулиці”, присутня у достатній кількості країн, навіть тих, які мають високий рівень розвитку. Це соціальне явище має значне поширення в період голоду, війни, революцій, економічної кризи, соціальних або стихійних бід. Незахищеною категорією у всьому світі є діти соціально неблагополучні діти, які мають отримати допомогу у вирішенні проблем. Відсутність нормальної підтримки сім’ї, небажання миритися з іноді надто жорстокою реальністю штовхає тікати дітей з рідного дому. У більшості з них сім’я практично відсутня, оскільки батьки або п’ють або отримують покарання в місцях позбавлення свободи. У дітей не залишається іншого вибору, окрім як жити в покинутих будівлях, на вокзалі, у шахтах теплотрас тощо.

Вивченню засад соціально-педагогічного та соціального захисту дитинства присвячені роботи Н. Агаркової, І. Звєрєвою, А. Капської, О. Караман, Л. Яковлевої; причини виникнення дитячої беспритульності вивчали Т. Алєксєєнко, О. Безпалько, П. Люблінский, А. Зінченко, І. Пінчук, С. Толстоухова; соціально-психологічні засади впливу вулиці на соціалізацію дитини вивчали Л. Виготський, М. Крупініна, В. Шульгін, С. Шацький (1 с. 23).

Соціологи, досліджуючи проблему бездомності, насамперед окреслюють причини втрати людиною житла. Так, О. П. Демушкіна виділяє серед таких причин:

• малу кількість доступного для більшості населення житла;
• низькі заробітні плати;
• безробіття;
• низькі можливості впровадження соціальних програм із соціальної підтримки малозабезпечених громадян та інших верств населення;
• поведінка, яка є відхиленням від норми.

В свою чергу, М. Біонішев причини бездомності та безпритульності поділяє на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх науковець зараховує недостатній заробіток, неможливість купити чи взяти в оренду помешкання, майже повну відсутність соціальної підтримки, насилля в сім’ї, звільнення з колоній тощо. Серед внутрішніх причин дослідник зазначає низький рівень освіти, психологічні особливості, неможливість пристосуватися до змін у суспільстві тощо (2 с. 47).

Державна система соціального захисту в Україні поки що не набула такого розвитку і гнучкості, щоб викорінити це негативне явище. В останні роки ця проблема значно зросла. Кількість безпритульних дітей у віці від 10 до 19 років в Україні становить приблизно 120 тисяч, але в той час офіційна статистика надає інформацію про 12 тисяч. Такі підрахунки Дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ оголосили 30 листопада 2011 року.

За визначенням ЮНІСЕФ “діти вулиці” – це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безумовно, ця дефініція не враховує достатню кількість дітей, які за різних обставин залишилися на вулиці. Адже є й такі діти, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Одночасно функціонують таких два поняття: “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до “дітей вулиці” належать:

• діти, які не мають взаємостосунків та не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або взагалі не мають постійного місця проживання і кожного дня ночують у різних місцях; їхніми ключовими  потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

• діти, які підтримують контакт з сім’єю, але через перенаселення житла, та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);

• діти — вихованців інтернатів та притулків, які за різних обставин втекли з них і знаходяться на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості “дітей вулиці”, в першу чергу, зумовлене негативною динамікою сімейних відносин. Як було сказано у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: “Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду”.