Майстерність публічної мови як показник мовної компетенції

Майстерність публічної мови як показник мовної компетенції

У статті проаналізовано основні поняття теми «компетенція» та «компетентність». Розглянуто рівні ораторського мистецтва. Подано п’ять рівнів володіння мовою. Досліджено форми реалізації публічної мови та вимоги до них. Обґрунтовано  важливість публічної мови як показник соціального статусу мовця.

Ключові слова: публічна мова, ораторське мистецтво, красномовство, культура мови.

  Нині у суспільстві виникла гостра потреба в людях особистісного типу, які вміють самостійно мислити, переконувати живим словом та спонукати до дії. Ораторське мистецтво є прикладною дисципліною, яка являє собою сукупність знань, умінь і навичок оратора стосовно його підготовки й проголошення переконуючої промови.

  У сучасному суспільному житті без слова, а саме без його впливу не обійтись. Справді, як можна казати, що одна думка правдивіша за іншу? Можна лише сказати, що одна думка переконливіша за іншу. Навчитися переконливості, навчитися робити слабку думку сильною – таке завдання можна виконати за допомогою досягеннення майстерності ораторського мистецтва, звертаючись і до власного розуму, і до почуттів оточуючих людей. Хто володіє таким мистецтвом, той здатен переконати будь-кого й досягти визнання своєї думки.

  Є також схожі терміни, що визначають ораторське мистецтво певним чином. Наприклад, риторика – це теорія ораторського мистецтва, а красномовство – вміння говорити красиво. Михайло Сперанський визначав красномовство як «дар потрясати душі». А ось Анатолій Коні розрізняв ці поняття. Перше він розумів як «дар слова, що хвилює і притягує слухача красою форми, яскравістю образів і силою влучних висловів», тобто як уміння говорити грамотно, переконливо, а ораторське мистецтво сприймав як «наука про мовну доцільність, про осмислену і коректну мовну діяльність». [7, с. 1]

  Насамперед необхідно проаналізувати такі базові поняття як компетенція та компетентність. Що ж ми розуміємо під цими поняттями?

  Компетенція – коло питань, в яких людина добре обізнана (або має повноваження), на відміну від компетентності, інтегративного утворення особистості (якість особистості), що є результатом опанування компетенцій.

Компетентність виявляється в успішно реалізованій діяльності заданої компетенції. [5]

  Отже, компетенція відображає переважно соціальний бік діяльності суб’єкта, а також фіксує коло заданих ззовні цілей  і способів діяльності.

  Усе, що постає в людській свідомості, набуває форми слова. Система знаків, яку іменовано мовою, фіксує знання про світ, який оточує людину, а також є важливим чинником самоусвідомлення та дає змогу людині висловити своє ставлення до навколишньої дійсності.

   Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. [3, с. 12]

   Ще одне влучне визначення терміну «мова» дає один із найвідоміших представників українськиої художньої прози другої половини XX століття Олесь Гончар: «Мова – це не просто засіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна, художня, інтелектуальна і мисленнєва діяльність народу.»[2]

  Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Саме публічна мова є предметом дослідження риторики, а також однією з форм ділового спілкування. Володіння нею передбачає високий рівень мовного розвитку людини.