Ключові персоналії в історії психологічної науки

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність дослідження: Тема цікава тим, що можна простежити розвиток, розкрити історію такої науки як психологія. Охоплюючи великий історичний період, тема розкриває перед нами галерею видатних особистостей, які жили і творили в різні епохи, їх філософські, психологічні та педагогічні думки, які зробили вагомий внесок у розвиток цієї науки.

Психологія нерозривно пов'язана з формуванням свідомості майбутнього покоління.

Психологія одночасно є наукою і дуже старою, і дуже молодою. Перші наукові уявлення про психологію виникли в суспільстві стародавніх рабовласницьких держав (Індія, Китай, Єгипет, Вавилон, Греція) виникнувши в надрах філософії на противагу релігійному догмату про душу як особливу сутність, зовнішнім і випадковим чином пов'язаною з тілом. Розвиток цих уявлень стимулювали запити суспільної практики, лікування та виховання. Стародавні лікарі встановили, що органом психіки є мозок і виробили вчення про темпераменти.

Ступінь наукової розробки: Перший систематичний виклад психологічних явищ було зроблено давньогрецьким вченим Арістотелем близько 2500 років тому. Вершиною психології в період античності стало вчення Аристотеля (Трактат «Про душу») в якому душа трактується як форма організації здатного до життя матеріального тіла (а не як речовина або безтілесна сутність). Спочатку душа представлялася одним з видів речовини: «Душа як вогонь» (Геракліт, Демокріт), повітря (Анаксімен), зміщення чотирьох елементів (Емпедокл) і ін. [^[1], с.95].

Аристотель виклав першу систему психологічних понять, вироблених на основі об'єктивного і генетичного методів і тому його вважають засновником психології. У феодальну епоху розвитку психології як науки різко сповільнилося, але не припинилося. Прогресивні лікарі і мислителі арабсько-мовного світу (Ібн Сіна (Авіценна) Ібн аль Хайсам, Ібн Раїд і ін.) підготували своїми ідеями наступний розквіт природничої психології в Західній Європі, де з зародженням капіталізму зміцнюється прагнення досліджувати людину науковим шляхом як природну істоту, поведінка якої підкоряється  природним законам (Леонардо да Вінчі, Х. Л. Вівес, Х. Уарте і ін.)

Як самостійна наука психологія склалася близько 250 років тому.  Вона фігурувала під іншою назвою.  Її називали ментальної філософією [^[2], с.3].

Соціально економічні перетворення зумовили прогрес психологічного мислення, збагатився в XVIII столітті поряд фундаментальних категорій. Рене Декарт відкриває рефлекторну природу поведінки, а поняття про душу перетворює в нетеологіческі поняття про створення як безпосередньому знанні суб'єкта про власні психічні акти.

Декарт ототожнював «рефлексію» зі здатністю індивіда зосередитися на утриманні своїх думок, абстрагувавшись від усього зовнішнього, тілесного.

Дж. Локк розділив відчуття і рефлекс, трактуючи останню як джерело знання (внутрішній досвід на відміну від зовнішнього, заснованого га свідченнях органів чуття).

Інший погляд на психіку, погляд фізіолога був запропонований І.М.Сеченовим в «Рефлекси головного мозку» [^[3]] - що немає жодного процесу думки, яка не висловлювався б тими чи іншими об'єктивними проявами.

Однак в психології продовжували розвиватися і ін. Підходи, як наприклад культурологічний (Кавелін К.Д. «Завдання психології» 1872), метафізичний (Дебальскій Н.Т. «Лекції по психології» 1886), трансцендентального реалізму (Челепанов Г.І «Мозок і душа» 1980).