«Час поезії» збірки «Час творчості» Дмитро Стус

Передмову «Час поезії» збірки «Час творчості» (Т. 2 — Львів, 1995) написав Дмитро Стус. Збірка формується після першого арешту, але вперше її складають упорядники. Відбувається помітне згущення стилістики. Якщо такий вислів буде правомірним, з текстів вичавлюється поетичність, і вони перетворюються на власне поезію. Це поезія вибору, свідчення вибору, ілюстрація вибору, сам вибір. Світ поділяється за християнським принципом на добро і зло; поет визначається по боці добра і робить це заради вищої мети — ідеалу, який для нього такий же реальний, як цинізм — для оточення.

Стус вважав, що без знання класики неможливе прочитання сучасних літературних текстів. Важливим першоджерелом для нього був Ґете. Першу частину збірки складають оригінальні твори, а другу — переклади

збірка «Час творчості» у єдиному повному на сьогодні виданні Василя Стуса6 складається із двох частин — збірки оригінальних поетичних текстів (під відомою назвою) і другої частини, яка є результатом роботи Стуса над перекладами Ґете (яка також відбувалася у час творчости) і має назву «Dichtenzeit».

Період створення збірки «Час творчості» має конкретні початок і кінець: 18 січня — 30 вересня 1972 року. Початок — написання першого вірша в ув'язненні. Кінець — день суду над Василем Стусом. Саме цей час стає дивовижно плідним періодом творчости, протягом якого з'являється збірка з тією ж назвою. Побіжну згадку про неї знаходимо у листі до дружини, написаному 14.06.1972 року: «Люба моя, приготував Тобі подарунки — недорогі, але від щирого серця: майже 200 віршів і майже 100 перекладів16». Після цього листа Стус помножує отой «недорогий», але щирий дарунок — створює іще майже 100 віршів і продовжує роботу над перекладами.

У першому ж вірші збірки «Мені зоря сіяла нині вранці» Стус означує образ, який бачитимемо надалі як власне у «Часі творчості», так і пізніше у «Палімпсестах», — «самособоюнаповнення»:

Очевидно, можна висловлювати лише версії щодо тлумачення «самособоюнаповнення», однак існують певні загальні розуміння цієї Стусової ідеї. Скажімо, Михайлина Коцюбинська висловлюється щодо цього так: «Власне, те зовнішнє «долання меж», що їх по-житейському ми називаємо перешкодами, опір злій силі, нехтування забобонами, осягнення ще вчора недоступного, кристалізація ідеалів, пізнання незвіданого —в се це в поета супроводиться «самособоюнаповненням», у ньому віддзеркалюється і набуває голосу. Твориться нездоланний для будь-якої зовнішньої сили бастіон власного «я». Для людини Стусового типу це передусім Поезія. «Самособоюнаповнення» як alter ego поезії, її передумова й мета, виправдання її існування і неминуча суть17». Отож, наповнення себе собою — єдине, що залишається в умовах, котрі постають перед ним як даність, як доля, як хрест (коли йти за Стусовими тлумаченнями). «Самособоюнаповнення» — це виповнення себе бідою як долею, болем як життєвим шляхом і втілення цих парадигм у поезії. Можна припустити, що поезія — це й є ота змога виповнення себе собою, вихід назовні, можливість спілкування, котрої поет був позбавлений. Час творчости надходить тоді, коли особливо гостро відчувається потреба заповнення довколишнього вакууму, браку повітря, однак саме у цьому вакуумі, який поет заповнює собою, він набуває цілковитої свободи духу, попри позірну зовнішню неволю.

Для Стуса нові обставини, до яких уводить його життя, виглядають попросту звільненням від тягаря життя вдаваного, яке існує поза людиною, так званого реального життя, в якому так важко досягти відповідности собі самому. Тому попереднє життя видається «веригами» — накиненими власною рукою кайданами, — від яких поет дістає змогу звільнитися лише в ув'язненні:

Як легко, збувшися старих вериг,

почутись вільному з собою в парі!

(«Яке блаженство радісно себе...»)

Як видається, саме оце почуття вільности — найперша умова «самособоюнаповнення». Другою умовою, вочевидь, є самота, котрої за часу творчости цілком достатньо.