Василя Семеновича Стуса

Ім’я поета Василя Семеновича Стуса знає практично кожен житель України. Історія митця пронизана неймовірним трагізмом, тому що ця людина була борцем за права й національну культуру. Автор фільму розповідає глядачам про останні дні життя творця і його смерть у радянському таборі в 1985 році.

Дуже глибокий, повчальний фільм про нашого національного Героя - Василя Стуса, який вибудував ієрархію цінностей та не зраджував їм. Навіть написав заяву про відмову від радянського громадянства, пояснюючи, що обстоювання демократичних цінностей несумісне з радянською системою, показавши цим, що не можна ставати на коліна перед диктатурою. У даному фільмі є чимало історичних постатей, і треба віддати належне режисеру за те, що їм вдалося ідеально підібрати акторів, максимально схожих з реальними персонажами і їх гра блискуча.  Всі образи у кіно відображені цікаво та різнопланово. Режисер показав Стуса не просто, як поета та борця за справедливість, а і як коханого чоловіка, чудового батька та прекрасного друга. Відобразив чудово історію кохання Василя Стуса та Валентини Попелюх. Після перегляду фільму "Заборонений", мабуть кожна людина збагнула та усвідомила весь трагізм колишніх часів. Особистість Стуса відображує усю трагедію українського народу вцілому.

"Чому В.Стуса називають совістю нації"

Ім’я Василя Стуса – вже давно вийшло за межі України, ставши знаковим в світі, символом нескореності України, гідності людини, яка виборола право лишатися нею в нелюдських обставинах. Поет жив, творив і загинув, щоб український народ мав те, на що заслуговує – свободу, незалежність, право на рідну мову, історичну пам’ять, самобутню культуру.

Стус - поет страдницької долі. Він обрав беззавітне служіння рідному народові. Не обходив життєві перешкоди зручними стежками, а йшов тернистою дорогою, не пристосувався до обставин, щоб зробити кар'єру, а приймав безкінечні удари долі. Україна була для нього серцевим болем, з якого й народжувалася його полум'яна поезія. У неймовірно важких умовах тюрми Василь Стус тримався стійко, голови не схиляв. Він усвідомлював, що за ним «стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу одстояти до загину». Так, поет знав, що загине у своїй боротьбі із тією системою, але був упевнений, що через свою смерть повернеться до рідного народу: «Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя...». Про тих, хто не склав духовної зброї ніколи та ні за яких обставин, хто не втратив віри митець писав: «...ми ще повернемось, обов’язково повернемось, бодай — ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені але: безсмертні».