Василя Семеновича Стус

РОЗДІЛ І.

Життєпис

Життя великого поета Василя Семеновича почалося  6 січня 1938 року в невеликому селі Рахнівка Гайсинського району на Винничині,  ні народжений хлопчик, ні його батьки  тоді ще не знали, який буремний шлях підготувало йому життя та ким він стане для всього українського народу. З своїх листів до сина Василь Стус згадує своє дитинство, особливо свою мати, яка ще працювала на полі в колгоспі. Маленький поет лежав у колисці весь мокрий, певне від сліз та грався вухами, бо нудьга замучила.

« Над моєю колискою мама співала колискової….

Сину мій, сину, не клени батька, а пом’яни.

Мене ж прокляту, я твоя мати,-

Мене клени.» ( з уривку листа до сина)

Стус не розумів слів матері, особливо слова «клени» і його очі завши наповнювалися сльозами, але найбільше, що не розумів поет в словах матері це               «Ой, люлі-люлі, моя дитино,

вдень і вночі,

їди ти, сину, на Україну,

нас кленучи»

Тому що вже малий Василь розумів, що він живе в Україні, то куди йому йти?

Та і слова матері « нас кленучи» він чув як « на склін учі» лише потім поет зрозумів кожне слово його рідної людини.

Роздвоєння душі потім відгукнулось і не раз  у віршах Стуса

« Я – посеред. Між двох світів

Пливе мій човен. Де не скину оком,

По праву руку – крутояр і рів,

По ліву руку – темно і глубоко.

Так мудро нас страждання піднесло

Понад плавбою і понад добою:

Пускай на воду зламане весло

        І стань, уже безпам’ятний,-собою» ( з збірки « Полімпсести»)

У 1939 році , згадує поет, над його батьком Семеном Стусом було заведено справу за доносом і це надійшло до радянських каральних органів, але йому вдалося уникнути покарання та завербуватися на хімічному заводі в місті Сталіно ( сучасний Донецьк) після того, вони з родиною переїжджають туди жити. Маленький Василь тоді лишився з бабусею в селі і вже в ті роки свого життя, його було рік чи два , пам’ятав, що почав молитися Богу та осмислювати таємницю Божої волі та дитячу вірю. Він вже тоді мав велику любов до своєї родини та до людей, бо зі своїх спогадів він зазначав, що навіть в садочку любив обціловувати усіх « шмаркатих» діток, бо любив їх…

В той час його налякала собака чужа, родина була змушена звернутися до знахарки, щоб забрати переляк, але до шкільної парти маленький Василь був заїкою, хоч це не як не вплинуло на його подальше життя.

Вже в 1940 – 1941 Стус згадує, що тато повіз їх на Донбас зі старшою сестрою Марусею. Хлопчик тоді ходив у сорочці, яку йому пошила бабуся, але жінки в тому місті лише сміялися над його зовнішнім виглядом. Зараз точно не можна сказати, чи став Стус великим поетом, якщо би життя не запроторило його в цей вугільний край, де кожен затверджується на межі своїх можливостей.

В той же час помирає від хвороби його старша сестричка Іринка, але чомусь Василеві зберіглося в пам’яті як їх сусід – татарин зарізав лошаку і хотів нагодувати дитину, то м’ясо так смердило на весь коридор, а Василь ревма ревів він не міг себе змусити з’їсти гарно лошака, занадто добре було його серце, занадто близько він все сприймав…

Про роки з 1942 до 1943  ніяких, конкретних, даних не лишилось про сім’ю Стуса під час німецького панування на Донбасі, але в уривках спогадів Василя зазначено, що  в той час багато худоби повмирало, особливо кролі, яких тримала родина, самому поетові було так болісно і сумно дивитися було на це, аж жити не хотілось, але цей смуток робив його сильнішим та закарбованим до того, що чекало на нього в майбутньому.

Вже в 1944 німецька навала минула, але біди у сім’ї Василя Семеновича продовжувались, тому що в тому році його брата Івана поранило в ногу і він не приходив до тями, батьки були з ним до останнього його подиху, а сам Василь був з сестричкою вдома молилися за свого братика, але дива не трапилось і він помер. Стус говорить у своїх спогадах, що не хотів прощатися з братом коли йому показали тіло для того, щоб він востаннє побачив його, а Василь не хотів ні цілувати, ні прощатися з ним…

В роки з 1945 до 1954 були шкільні роки навчання Стуса, як сам писав поет в книгах – спогадах  « 1944 – 1954 – вчився в СШ № 150»  Але все таки ті роки були не найкращі в житті поета, тому що помирав тато і вони з мамою і сестрою постійно працювали безжалісно, Василь був постійно голодний і весь свій 3- 4 клас провів з тачкою завдяки якій постійно перевозив картоплю. Мама плакала, бо сама не могла себе добре вбрати, а що казати про дітей ..