Прийоми римської дипломатії

1. Прийоми римської дипломатії поширювались серед варварських корлівств не тільки Візантією, але й іншою носителькою римських традицій – папською курією, яка зберегла багато звичаїв і прийомів старої римської канцелярії. Вплив папської дипломатії був дуже відчутним під час всієї політичної історії Середньовіччя. Папство в той час являло собою суттєву міжнародну силу. В дипломатії папство не було перебірливим і користувалось арсеналом насилля, обману, зради, жорстокості, як мабуть жодна зі світських держав.

Вже папа Лев І (Великий, 440-461) набув незвичайного авторитету в Європі своєю успішною дипломатією. Його прославили успішні переговори зі страшним Аттілою, який вторгся в Італію в 452 р. Військові приготування Візантії в тилу у гунів і епідемія у війську, яка розпочалася, змусили Аттілу відмовитись від походу на Рим і задовольнитись викупом. Але церковна легенда представила все це як диво і прикрасила образ папи ореолом святості. Іншим разом Лев І висунув претензії на першість римського єпископа серед усіх християнських ієрархів і з цією метою застосував прийом, який потім використовувався папами не раз – він звернувся до фальсифікації. В латинський переклад постанов першого церковного собору була вписана фраза: «Римська церква завжди мала першість».

Пізніше папи неодноразово вдавались до фальсифікацій у своїй міжнародній діяльності. Найбільш відомим прикладом цього є так званий «Костянтинів дар» -  неправдивий документ, складений, ймовірно, в папській канцелярії в середині 8 ст. для обґрунтування претензій пап на світську владу в Італії. Згідно з цим документом, римський імператор Костянтин Великий, переносячи свою столицю на Схід, передав папі Сильвестру І (314-335) у володіння Рим, Італію і Західні області Римської імперії і гарантував йому вищу

владу над всіма ієрархами християнської церкви і світськими правителями. Цей документ відіграв помітну роль в утвердженні становища папства. І  аж у 15 ст. італійський гуманіст Лоренцо Валла довів на основі філологічного аналізу тексту його фальсифікацію. Дата і місце створення цього тексту остаточно не з’ясовані – або в Римі в середині 8 ст. за пап Стефана ІІІ чи Павла І, або у франкських монастирях у 8-9 ст. для обґрунтування законності виникнення папської держави у 756 р.

Міжнародне становище папства дуже ускладнилось із падінням Західної Римської імперії і встановленням в Італії влади варварів. В часи варварських завоювань на заході організаційна єдність католицької церкви була порушена. Кожна місцева церква здійснювала самостійне управління, хоча в теорії на Заході і була визнана першість римського єпископа. Панування в Італії остготських королів-аріан при всій їхній віротерпимості не могло не підривати авторитету пап. В таких умовах папи покладали надії на візантійського імператора і закликали його втрутитися у справи Італії.

Відтак, вже з середини 5 ст. папи налагоджують тісні контакти із Константинополем. Вони тримали при константинопольському дворі постійних представників, так званих апокрисиаріїв. Окрім власне церковних справ апокрисиаріям доручалось спостерігати за політичними настроями при дворі візантійських імператорів. Вони користувались деякими особистими привілеями, мали право вести переговори безпосередньо з імператорами, жили в спеціально призначеному приміщенні в імператорському палаці. В апокрисиаріях прийнято вбачати найраніший прецендент постійного дипломатичного представництва в іноземних державах. Від апокрисиаріїв, постійних представників папи при константинопольському дворі, слід відрізняти легатів, папських послів, які виконували окремі спеціальні доручення як церковного, так і політичного характеру.