Поетикальний аналіз роману Б. Антоненка-Давидовича «За ширмою»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДНІПРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Поетикальний аналіз роману Б. Антоненка-Давидовича «За ширмою»

Дніпро
2018 рік

ЗМІСТ

1. Параметри духовності Б. Антоненка-Давидовича: становлення і розвиток

2. Специфіка художньої реалізації принципів моралі у романі «За ширмою»

3. Внутрішня «сліпота» людини

4. Розкриття проблем сенсу людського життя, взаємин батьків та дітей, служіння народові у тексті

5. Багатогранність образу матері

6. Поетика назви роману: психологічний і символічний зміст

7. Список використаної літератури

Параметри духовності Б. Антоненка-Давидовича:                     становлення і розвиток

Доля і творчість письменника взаємозумовлені, що підтверджує творча практика Б. Антоненка-Давидовича – учасника національно-визвольних змагань 1917–1919 років, активного діяча національно-культурного Відродження, багаторічного в’язня сталінських таборів, ідейного натхненника українського «дисидентського» руху, переслідувався радянською владою з ідеологічних міркувань. «Я взагалі не зустрічав більш трагічної постаті, ніж Борис Антоненко-Давидович, – підкреслював А. Дімаров. – Життя ніби взялося дослідити на ньому, що може витримати людина» [2, c. 4].

У радянському критичному дискурсі творчість прозаїка неодноразово спотворювалася, замовчувалася, наділялася несправедливими ярликами. Вільний діалог автора і читача був не можливий, тому закономірно виникає питання про адресата „заблокованої” творчості Б. Антоненка-Давидовича. Одні твори йому доводилося писати для друку, тобто для широкої публіки, інші – в «шухляду» –для невеликого кола однодумців і потенційних майбутніх читачів. У творах, які не уникли цензури й автоцензури, реципієнт (реальний читач, професійний критик) мав розкодовувати, дешифрувати смисли, закладені автором. В інших, що призначалися не для друку, зростало значення уявного читача, своєрідного співбесідника, з яким автор міг бути відвертим і щирим [2, c. 4].

Борис Антоненко-Давидович належить до тих українських митців і
діячів, що у творчості й у житті сповідували ті самі ідеали, формуючи
етичну традицію українського духовного життя. Зазнавши важких поневірянь у північних таборах, письменник не зламався і був одним із небагатьох, що, повернувшись в Україну, не стали пристосовуватися до нових обставин, а лишилися вірними своїм ідеалам, повторюючи відоме «караюсь, мучусь, але не каюсь». І не даремно про своє творче кредо Б. Антоненко-Давидович написав так: «Я не замислювався й не замислююся над питанням про своє місце в українській літературі… За всіх часів і обставин мене бентежило й бентежить тільки одне: писати так, щоб у якійсь мірі мати підстави сказати своїй музі Шевченковими словами: «Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою». Бо в цьому, незалежно від діапазону й калібру письменницького хисту, є найбільша моральна й творча втіха кожного митця» [1].

Петро Іванишин у статті «Опозиція особисте/суспільне в романі Б.Антоненка-Давидовича «За ширмою» (психологічна інтерпретація)» персоніфікуючи, зазначає, що Б. Антоненко-Давидович постає перед реципієнтами спочатку як Шлях до своїх національних ідеалів, а згодом – як вперта і мужня Боротьба за ті ідеали [3].

Шлях розпочався, мабуть, ще в ранньому дитинстві, коли малому Борисові, що тільки-но повернувся із далекого Брянська, дорікала недригайлівська баба Олександра: «Щоб отаке мале і вже не по-нашому базікало!». Вихований в асимільованій родині українських робітників, де батько тільки коли «сердився й треба було вилаятися, переходив на українську мову», хлопець у гімназійні роки, окрім чарівного світу бабусиних оповідей про історію України, відкриває для себе величні художні світи Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки М.Коцюбинського, П.Мирного, І.Нечуя-Левицького та ін. Остаточна кристалізація первинної національної свідомості відбулася в революційному Києві в 1918 р., коли юний студент історико-філологічного факультету Київського університету записується рядовим козаком у полк Болбачана, що входив до складу новоствореної армії УНР, і при цьому свідомо називає своє прізвище не Давидов, а Давидів [3].