Компаративіський аналіз фільму та роману "Великий Гетсбі"

Здається, мене завжди зачаровувала «епоха джазу». Ще з дитинства батьки прививали мені любов до цього жанру: пісні Елли Фіджеральд, Луі Армстронга та Френка Сінатри часто перетворювались на мої колискові, немов дивний еліксир, віддававши мене магії сну.

«Roaring twenties» хвилюють мою уяву і до сьогодні. У період 1910 - 1930-х рр. джаз став свого роду яскравим символом часу, що відбив повною мірою напружений пульс епохи і психологію минулого століття. Письмо карнавального типу Хеммингуея та Фіджеральда кричало про знедоленість молодих хлопців, що повернувшись понівеченими фізично та психологічно з війни, так і  не змогли знайти свого місця у житті; про долю ітнелегентів у післявоєнний час, які нарешті хотіли жити тут і зараз: «Поспішай взяти своє, все рівно завтра усі помремо», - писав Френсіс Фіджеральд. Це було десятиліття чудес, десятиліття мистецтва, крайнощів й великої сатири; стрімкий розвиток модних тенденцій, технологій, суспільних норм, кольору, звуку – усе це майстерно описано у романі «Великий Гетсбі», і не менш талановито, хоча і дещо гіперболізовано у художній екранізації База Лурмана.

Вражаючий вибір акторів, на чолі з Леонардо Дикаприо та Тобби Магваєром, блискучі у всіх сенсах сукні та декорації, за які костюмери фільму отримали найпрестижнішу кінематографічну  премію Оскар, та дуже своєрідне, абмівалентне, проте на мою думку, виняткове та дуже цікаве бачення історії Гетсбі на великому екрані. Я ніколи не була згодна з тим, що екранізація повинна бути точною копією літературного твору, адже кіно – це синтезоване, унікальне за свою природою досягнення людства зі своєю особистою душею. У нього є повне право інтерпретувати текст на свій манер, видозмінювати його. Ми бачимо, що сценічне втілення літературного тексу, його ідеї здійснено різними засобами – словом, танцем, музикою, режисурою, володінням монтажем – усе разом створює новий, інший твір, і сприйматися він повинен геть по-іншому.

«Великий Гетсбі» - це чудовий приклад синтезу мистецтв, адже мови різних мистецтв у романі та на екрані, переплітаючись, творять єдиний, гармонійний мультимедійний простір, набуваючи особливих властивостей, яких у них не було за умов окремого існування. Мультимедійність, узгоджене поєднання багатьох медій, які сприймаються одночасно різними органами чуття, і створюють цей карнавальний ансамбль, який притаманний епосі джазу: комбінація танцю, музики, сценічних образів…Окрім експресії кольору та захопливого сюжету, я одразу звернула увагу на музичний супровід фільму, саунд якого підбирався під чітким керівництвом одного з найвідоміших представників хіп-хоп сцени Jay-Z, тому в кінокартині можна почути треки Beyonce, Fergie, Lana del Rey, Kanye West, і аж ніяк не виконавців музики джазу (джазову композицію нагадує лише фабула твору, коли головна тема огорнута імпровізацією). Гадаю, що такий вибір був зумовлений декількома факторами: донести  месседж тексту (який залишається актуальним і в наш час), звернувши увагу мейнстримної публіки до кінооболочки, таким чином осучаснивши «звучання» роману; а також з комерційної точки зору, адже Лурман є талановитим представником режисера малої форми: рекламних роликів та кіно-кліпів. Тож, на мою думку, цькування творця фільму за недосконалу інтерпретацію тексту на кінотекст, музичний супровід та перетворення сюжету на суцільний кліп є, щонайменш, опосередкованою позицією «диванних критиків».

Підбираючись до детальнішого зіставлення двох текстів: літературного та кіно тексту на з’ясування аналогій та контрастів, ми спостерігаємо наступне. Фільм знайомить нас з Ніком Керреуейем, коли той знаходиться у санаторії «Перкінс», де лікується від алкогольної залежності, безсоння і депресії після смерті Джея Гетсбі. Цей додатковий епізод від Лурмана ніби розділяє дві історії на «до» та «після», на «теперішнє» і «минуле». Початок фільму фактично починається з кінця, а кінець фільму з відносного початку, коли Ник дописує свою книгу про Гетсбі (таким чином будучи норатором розповіді, в той час коли в романі автор є, так би мовити, дещо німим голосом, можливо частково, проте точно норатив не належить Керреуею на сто відсотків). Таким чином, ми можемо говорити про певну циклічність, або спіральність норативу. Цей прийом спостерігаємо і в романі, коли в пролозі Фіджеральд «налаштовує» читача на розуміння з перших речень на унікальність Гетсбі, часом та формою показуючи, що цей пролог свідчить про майбутні події, якими закінчиться розповідь про Великого Гетсбі: «If personality is an unbroken series of successful gestures, then there was something gorgeous about him, some heightened sensitivity to the promises of life». Ця циклічність буде присутня і в інших епізодах, про які трохи згодом.

...