Ідея Української держави у політичних поглядах І. Мазепи та його соратників

Тема: Ідея Української держави у політичних поглядах І. Мазепи та його соратників (2 год.)

План:

1. Наростання загрози українській автономії й реакція на неї гетьмана й старшини.

2. Погляди І. Мазепи на політичну систему Гетьманщини.

3. Політична програма гетьмана та його соратників щодо збереження внутрішньополітичного суверенітету козацької України та її невдача.

4. Суспільно-політичний устрій Української держави у «Конституції» П. Орлика.

-1-

"Вічний мир" Гетьманом України Мазепу обрали 1687 р. Цього високого злету він досяг знову ж таки завдяки своїм блискучим здібностям, надзвичайним політичним і воєнним подіям, що тоді відбувалися. Перед кількома роками розпочалося серйозне зіткнення між європейським світом і Туреччиною. Боротьбу проти заклятого ворога християнства очолила Австрія. Навесні 1683р. кайзер і польський король Ян Собеський уклали союзний договір. В результаті було знято турецьку облогу Відня й завдано низки ударів у південно–східному напрямку. Від звичного утримування оборонних рубежів християни перейшли до наступу. Це, звичайно, вимагало великого напруження сил. Успіх обіцяв бути тим більшим, чим активнішу участь у боротьбі взяли б країни, які поки що стояли осторонь. До священного альянсу Австрії, Польщі (1683) та Венеції (1684), об'єднаних під патронатом Папи римського супроти могутньої Туреччини, сподівалися залучити Москву, яка доти відмежовувалася від чужих їй європейських проблем, а також Персію. Вже навесні 1684 р. до Москви прибуло велике австрійське посольство з проектом союзу для спільної боротьби з Туреччиною та її кримським васалом. Однак цієї мети не було досягнуто ні 1684–го, ні наступного року, коли австрійські посли ще частіше відвідували Москву. В січні 1684 р. розпочалися подібні переговори між представниками Польщі й московського уряду, але вони також закінчилися безрезультатно.

Лише 1686 р. Польща і Москва уклали союз, або так званий "Вічний мир". 1686 р. «вічного миру», що передбачав: визнання Річчю Посполитою за Росією Лівобережної України, на Правобережжі Києва із землями між Ірпенем і Стугною, а також Запорожжя від Січі й Кодаку до гирла Тясмина; відкладення вирішення питання про долю козацької території вниз по Дніпру від Стайків і Ржищева до Чигирина на пізніше й залишення її незаселеною; визнання Росією решти території Правобережної України за Річчю Посполитою; зобов’язання обох сторін не приймати переселенців з іншого боку Дніпра; сплату Польщі 146 тис. рублів; укладення союзу проти Порти й Криму тощо41 Отже, по суті договір являв собою новий поділ козацької України й ще більше ускладнював можливість реалізації ідеї її соборності.

Таким чином, Москва не формально, а реально вступила у велику європейську коаліцію.

Що підштовхнуло регентку Софію та князя В. Голицин, її всевладного фаворита, до такого відповідального кроку — залишається нез'ясованим. Очевидно, мотиви слід шукати в їхньому безмежному честолюбстві, яке більше, ніж кілька польських поступок, спонукало їх воювати. Передовсім це був авантюрний воєнний похід у саме серце татарського ханства — Кримський півострів. Москва провела його всупереч застереженням гетьмана Самойловича, добре обізнаного з театром майбутніх бойових дій і татарського загрозою. Звичайно, зовнішньополітична орієнтація Самойловича мала чітко виражений антипольський характер. З початку свого правління він невтомно домагався приєднання Правобережної України до Гетьманату, але цьому послідовно перешкоджала Польща своїми угодами з Москвою 1667 і 1678 рр. Розчленування України на дві половини він сприймав так само болісно, як і весь український народ. Тому нове зближення між Польщею і Москвою його, мабуть, дуже розчарувало. Що ж до підкорення Кримської держави, то воно послужило б на користь Батьківщині, якби не означало надмірного зміцнення Москви на Півдні, а отже й послаблення стратегічних позицій України. Як завжди, гетьман і цього разу був з Москвою відвертим і чесним. Не приховуючи свого занепокоєння, застерігав московські урядові кола, яку загрозу криє в собі кримська експедиція. І слушно радив розпочати воєнний похід навесні, якнайраніше, інакше поразка неминуча у важких степових умовах. Як видно з інструкції гетьмана від 28 січня 1686р., яку він дав своєму синові Григорію та Івану Мазепі, що вирушали послами для переговорів до Москви, Самойлович з самого початку побоювався несприятливого для нього розвитку події — укладення союзу та здійснення воєнного походу. В такому разі передбачалося домагатися концентрації всіх сил для боротьби з Кримом, не брати ніяких зобов'язань щодо підтримки польських акцій проти Молдови, вимагати повернення Запорозької Січі під одноосібний протекторат Москви (на відміну від Андрусівської домовленості 1667р. про двосторонній протекторат Польщі та Москви) й обстоювати зміцнення Києва шляхом суттєвого розширення київського плацдарму на правому березі Дніпра. Обидва посли, Мазепа та Григорій Самойлович, досягли реального успіху в тому плані, що їхні пропозиції лягли в основу переговорів Росії з Польщею. А завершилися вони 6 травня 1686р. підписанням договору, який ще раз підтверджував розчленування України: Польща й далі володітиме Правобережжям, а Москва — Лівобережжям; якщо Київ з околицями за Андрусівським перемир'ям 1667 р. передавався Москві лише на 2 роки, то тепер остаточно закріплювався за нею. Російські вимоги щодо розширення володінь на правому березі Дніпра — йшлося про ряд територій, серед них Ржищів, Канів, Черкаси, Чигирин, — було відкинуто, але Польща зобов'язалася не заселяти цієї нейтральної зони в середній течії Дніпра. Запорозька Січ підпорядковувалася тільки Москві.