Етапи розвитку хорової культури

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ХОРОВОЇ КУЛЬТУРИ

1. Становлення хорової культури України

1.1.1. Розвиток хорової творчості (X – XVIII ст.).

-- Народна хорова творчість. Хорова культура України має міцні віковічні традиції гуртового багатоголосного співу, які  стали частиною духовного життя українського народу. Осередком формування пісенної культури України були сільські співаки, які з покоління у покоління створювали та передавали шедеври самобутньої багатоголосної пісенності. На ранньому етапі становлення хорової культури українців особливу роль відігравали гетерофонія(спільний одноголосний спів) та стрічкове октавне багатоголосся, що відбивалося в колядках, щедрівках та весільних піснях. Імпровізаційний характер виконання народних пісень сприяв розвитку народної підголоскової поліфонії.

Найбільш розповсюдженими зразками пісенної творчості українців вважалися протяжні пісні поліфонічного складу, що вражали слухачів широкою розгалуженою мелодикою, багатою на розспіви. Провідними рисами стилю протяжних пісень вважаються самостійність і мелодична виразність кожного голосу, вільний метроритмічний і структурний розвиток, підпорядкування гармонії, (вона мала здебільшого мінорний нахил), мелодичному розгортанню. Крім поліфонічних протяжних пісень, в українському фольклорі були надзвичайно поширеними гомофонно-гармонічні три та чотириголосні пісні, провідну мелодію в яких виконував верхній голос, а всі інші утворювали тони головних функцій.

-- Релігійний хоровий спів. Протягом багатьох віків професійне і аматорське хорове виконавство пов’язане з релігійним співом. З X – XI століть головним центром релігійного хорового співу Київської Русі стає Києво-Печерський монастир. Існуючі на той час види одноголосного релігійного співу мали відповідну нотацію.

Кондакарний наспів (кондак – вірш на честь святого), що практикувався у богослужінні до XIV ст., викладався двома рядками  знаків, які розміщували над текстом. У кондакарному співі зберігалися складні розвинені мелізматичні мелодії та імпровізаційна манера виконання.

Стихирарний спів (стихира – хвалебна релігійна пісня строфічної побудови з приспівом) як найдавніша форма релігійного співу, проіснував майже сімсот років (X – XVII ст.). В Україні був поширеним його різновид – київський знаменний розспів. Знаменами (крюками) називали знаки для запису наспівів. Перші, речитативні наспіви поступово змінювалися більш мелодизованими. Мелодії київського знаменного розспіву (погласиці) складалися з поспівок терцово - квартової побудови діатонічного звукоряду, об’єднуючись у “гласи”. Кожен глас (усього їх було вісім) містив систему поспівок, які виконувалися протягом тижня. Новий глас повторював увесь цикл від першої до останньої поспівки. Згодом мотиви погласиці піддавалися варіаційному та варіантному розвитку. Існував розподіл гласів на головні (1 – 4) та похідні (5-8). Кожна пара гласів (1-5, 2-6, 3-7, 4-8) мала деякі спільні мелодичні звороти та певні індивідуальні риси.  Слід додати, що в Україні були поширені болгарський, московський, грецький та сербський розспіви, а також широке коло місцевих наспівів.

Під впливом народної практики гуртового багатоголосся київський знаменний розспів поступово перетворювався у багатоголосний строчний спів. Офіційне санкціонування нової форми церковного хорового виконання здійснено візантійським патріархом Мелетієм Пігасом у 1594 році.

Багатоголосний строчний спів містив кілька стильових різновидів, що відрізнялися характером наспіву, формою багатоголосся та типом безлінійної нотації. Історично склалися три види багатоголосся: путьове, демественне та знаменне. 

Строчний  триголосний путьовий спів (з XVI ст.) мав поліфонічну фактуру із розвиненими в інтонаційному та ритмічному відношенні мелодіями. Путь (головний, середній голос) відзначався повільним, плавним рухом, низ, утворюючи з ним квартові інтервали, був більш розгалуженим. Менш рухливий верхній голос часто “наповзав” на путь. В цілому дисонуючі квартакорди із септимами та секундами надавали путьовому багатоголоссю неповторної самобутності.