Спільна європейська політика у галузі безпеки та оборони: етапи становлення та перспективи розвитку

Міністерство освіти і науки України

Дніпровський національний університет ім. Олеся Гончара

Факультет суспільних наук і міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин

РЕФЕРАТ

с дисципліни «Міжнародні відносини та зовнішня політика країн Європи»

на тему: «Спільна європейська політика у галузі безпеки та оборони: етапи становлення та перспективи розвитку»

Виконала

студентка групи СМ-15-2

Устименко Дар’я

Перевірила

доц. Конон Н.Є.

м. Дніпро

2017[pic 1]

Зміст

Вступ        3

1. Історія створення і розвитку Європейської спільної політики у галузі безпеки та оборони.        4

2. Головні засади та цілі спільної європейської зовнішньої політики та політики безпеки.        9

3.Перспективи розвитку спільної європейської політики безпеки і оборони.        12

Висновки        14

Список використаних джерел та літератури        15

Вступ

Протягом останнього десятиліття у світовій політиці відбулися значні зміни, що призвели до перегляду способів та засобів забезпечення міжнародної безпеки. Передусім йдеться про склад, зв’язки, динаміку та масштабність загроз як на національному, так і на міжнародному рівні. Поява нових загроз та необхідність побудови відповідної стратегії реагування стало викликом для європейської безпекової політики.

Якщо раніше держави Євросоюзу у питаннях безпеки покладалися цілком на політико-оборонний механізм НАТО і політичний механізм ОБСЄ та ООН, то віднедавна проблеми безпеки чим далі набувають актуальності для європейської політики і стають «внутрішнім пріоритетом» Європейського Союзу. Стурбованість ЄС питаннями забезпечення власної безпеки, створенням відповідної системи і її організації реалізувалася у прагненні активізувати Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП). Проте з моменту свого започаткування (Договір про ЄС, 1992 р.) СЗПБ виявилася неефективним політико-правовим та інституційним механізмом. Тому у 1999 році Європейський Союз запровадив нову, успішнішу ініціативу з назвою Європейська політика безпеки та оборони (ЄПБО).

Можна стверджувати, що Євросоюз наполегливо і поступово наближається до можливості впливати на вирішення проблем європейської та міжнародної безпеки. За останнє десятиліття ЄС спромігся суттєво розвинути свою військову складову як важливу ланку ЄПБО. Зокрема створення і розвиток військових контингентів дозволили Євросоюзу взяти на себе виконання миротворчих місій як на європейському континенті, так і поза його межами.

1. Історія створення і розвитку Європейської спільної політики у галузі безпеки та оборони.

Поштовхом до розвитку спільної європейської стратегії у сфері безпеки та оборони стали геополітичні та геоекономічні наслідки ІІ світової війни. Ялтинсько-Потсдамська міжнародна система поставила провідні країни Західної Європи у незвичне для них до тогостановище «залежних держав». Проте подібна ситуація лише стимулювала активність панєвропейських та єврофедералістських організацій, в яких набирала обертів дискусія щодо перспективи формування не лише економічного, а й політичного союзу європейських держав.

Головним чином під впливом єврофедералістських організацій у 1948 році відбулася інституціоналізація Західноєвропейського Союзу, а у 1949 – Ради Європи.  9 травня 1950 року міністр закор донних справ Франції Робер Шуман ініціював процес утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі. Однак, ці ідеї так і не були втілені в життя пе реважно через деголівську концепцію «Європи автономних країн»[2].

Проте, ідея зовні шньополітичної кооперації між країнами Західної Європи продовжила розвиток у ході переговорів щодо створення Європейського оборонного співтовариства, що були започатковані 24 жовтня 1950 року Рене Плевеном.  Головною метою даного проекту стало формування європейських військових підрозділів, які б безпосередньо підпорядковувались політичним інститутам єдиної Європи.  Відповідно до «Плану Плевена» у Парижі 27 травня 1952 року було підписано «Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства». Однак, даний документ так і не набув чинності через відмову Франції ратифікувати договір  у  1954  році.