Політико-правові погляди Д. Дідро

У середині XVIII ст. провідна роль в ідеологічній боротьбі французької буржуазії проти феодально-абсолютистського ладу і його політико-правових доктрин перейшла до представників матеріалістичного напрямку. Французькі матеріалісти XVIII ст. були мислителями назріваючої революції. Нищівно критикуючи властиву феодалізму станову нерівність, деспотизм державної влади, свавілля і насильство, викриваючи державні та правові установи феодалізму і відповідну їм ідеологію, французькі матеріалісти протиставляли цим «нерозумним» інститутам такі, які, на їхню думку, виражали б інтереси всього суспільства, готуючи цим розуми людей до майбутньої революції.

Розроблена ними теорія «інтересу», ідеї обумовленості характеру людини суспільним середовищем, передусім політичними установами, а також рівності розумових здібностей людини, природної схильності до добра тощо мали прогресивне значення і свідчать про те, що їхня політична доктрина була кроком уперед порівняно з поглядами Вольтера і Монтеск´є.

Французькі матеріалісти, як і просвітителі XVIII ст., у своєму вченні про державу і право використовували теорію суспільного договору для пояснення походження держави і протиставлення «розумного» правління, тобто буржуазного, «нерозумному» - феодальному. Вони використовували природно-правову теорію для обґрунтування народного суверенітету, рівності, свободи і власності. Передові політичні ідеї обстоювали такі французькі матеріалісти XVIII ст., як Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах. Саме вони дали ідеям, висунутим Дж. Локком, Монтеск´є, нове обґрунтування і прийшли до нових, радикальніших висновків.

Політико-правові погляди Д. Дідро

Дені Дідро (1713-1784), син ремісника, навчався в католицьких коледжах у Лонгре й Парижі. За вільнодумні та антирелігійні твори був арештований і ув´язнений. Але переслідування не злякали мислителя.

Політичну теорію Дідро викладено в працях, стосовних до Росії, яку він відвідав на запрошення Катерини II, де перебував упродовж п´яти місяців. У цих працях звертають на себе увагу критичні зауваження мислителя на «Наказ» Катерини. Дідро рішуче виснував, що російська імператриця, поза сумнівом, була деспотом, що природну свободу індивіда зведено до нуля, а верховну владу нічим не обмежено. Він відкинув основний абсолютистський принцип «Наказу», буцімто монарх є джерелом усякої влади.

З-поміж інших праць Дідро слід вирізнити такі, як «Племінник Рамо» і «Монахиня», в яких він дав нищівну критику звичаїв феодального суспільства у Франції.

Основним у політичній теорії мислителя було поняття природи людини, яка відповідала її природному стану, коли люди не знали держави і писаних законів. Дідро змалював природний стан як такий, в якому люди жили розкидано і роз´єднано, але не знали нерівності. Взаємовідносини між ними спиралися на відчуття справедливості й несправедливості. Але в природному стані люди, маючи різні інтереси, часто зіштовхувалися між собою. А тому себелюбство та особистий інтерес змусили їх з´єднатись у суспільство заради набуття більшого щастя. Тільки заради надійнішої охорони свого щастя і самозбереження суспільство вибрало собі правителів. Щоб дати суспільству безпеку, свободу і могутність, необхідно було надати правителеві достатню владу, яка дозволила б йому встановити міцний порядок і спокій серед громадян, закріпити за ними їхнє майно, захистити слабких від сильних, покараннями стлумити пристрасті і т. ін.

Отже, державна влада, за вченням Дідро, виникла як продукт суспільного договору, який надав суспільству організовану політичну форму. Але, на відміну від Гроція і Гоббса, Дідро вважав, що суспільний договір не позбавляє людей їхніх природних прав - свободи і рівності. Об´єднуючись, люди лише частково передають державі свою природну незалежність, свої права, необхідні для забезпечення інтересів та об´єднання волі і сили всіх. Державна влада спирається на волю і силу народу, який є сувереном. «Лише нація є справжнім сувереном,- писав Дідро,- справжнім законодавцем може бути лише народ, лише воля народу є джерелом політичної влади».