Філософія Нового часу

Зміст

Тема 4. Філософія Нового часу

1. Культурно-історичні передумови появи філософії Нового часу.
2. Пошуки продуктивного методу пізнання.
3. Емпіризм (Ф.Бекон, Дж. Локк) та раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза) як альтернативні засади пізнавального процесу.
4. Суб’єктивний ідеалізм Берклі і агностицизм Юма.  Головні риси філософії.
5. Просвітництва.
6. Культурно-історичні передумови виникнення німецької класичної філософії.
7. Обґрунтування активності і свободи людського духу як наскрізна тема філософствування.
8. Філософські погляди І. Канта: теорія пізнання  та соціально-етичні ідеї.
9. Філософська система і метод Гегеля. Категорії і закони діалектики Гегеля.
10.  Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха. Критика релігії і ідеалізму. Спроба синтетичного погляду на природу людини.
11. Філософські погляди К. Маркса. Проблема людини і її цілісного розвитку. Відчуження та шляхи його подолання. Нова концепція соціального буття. Матеріалістичне розуміння історії

1. Культурно-історичні передумови появи філософії Нового часу.

З кінця XVI ст. починається період у розвитку західноєвропейської філософії, який зазвичай називають філософією Нового часу. Формування і характер нової європейської філософії визначили поряд із соціально-економічним чинником (руйнування феодальних і зародження буржуазних відносин) принаймні три ідейні фактори, а саме:

– відродження цінностей Античності;

– релігійна реформація;

– розвиток природознавства.

Вони зумовили постановку задачі дослідження граничних підстав буття, пізнання і діяльності людини, сприяли звільненню філософії від теологічної проблематики і встановленню тісного зв’язку філософії з наукою. Все це призводить до того, що релігія втрачає монопольне становище в духовній сфері суспільства і виникає новий світогляд, який відповідає інтересам науки. В епоху рабовласництва і феодалізму не було чіткого розмежування між філософією та окремими науками. Тоді існувала єдина, нерозчленована сфера знання «філософія-наука». У Новий час відбувається виділення з неї, окремих природничих дисциплін – механіки, астрономії, фізики, хімії тощо. Це змінило сферу дії нової філософії і додало її розвитку особливі риси та напрямки. По-перше, змінюється предмет філософії, а самі філософи зосереджують свою увагу на вирішеннях питання про співвідношення матерії і свідомості, а також на логіко-гносеологічних проблемах. По-друге, корінний перелом у розвитку природничих наук поставили перед філософією завдання узагальнення їх досягнень і розробки загально філософського методу, а також проблему співвідношення філософії з природничими науками. По-третє, значні успіхи в розвитку природничих наук та пов’язані з ними зміни в галузі методології наукових досліджень надзвичайно гостро поставили перед філософією проблеми, які стосуються сутності пізнавального процесу. У межах вирішення цих питань філософи Нового часу розділилися на два основні напрями: емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк) і раціоналізм (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц). Окремим та своєрідним напрямом був суб’єктивний ідеалізм і агностицизм Дж. Берклі і Д. Юма.

Представники раціоналізму, будучи також творцями нової математики і теоретичного природознавства, звеличували і абсолютизували логічне мислення з його дедуктивна-математичним методом. Вони прагнули зробити його загальним методом філософського та наукового дослідження. Джерело необхідності математичних істини виводилося з самого розуму: або з вроджених понять розуму (Р. Декарт), або з вроджених інтелектуальних потенцій (Г. Лейбніц). Своєю чергою, представники емпіризму, будучи захисниками і ревнителями природничих наук відстоювали індуктивний метод. Таким чином, обидва ці напрями абсолютизували одну зі сторін пізнавального процесу. Нарешті, все це знайшло свій вияв у новому світогляді: світ тепер розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності. Світ постає в якості надскладного механізму, подібного до механічного годинника, людина повинна пізнати цей механізм та реалізувати гасло «знання – це сила» стає показовим у цьому контексті. Природа тепер поділяється на живу та неживу, а й та, і інша є лише основою для росту людської могутності. Нарешті, у духовний світ людини XVII–XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього, що знайшло яскравий прояв в творіннях філософів епохи Просвітництва.