Українофільство як феномен поступу в романтично-просвітницькій інтерпретації

УКРАЇНОФІЛЬСТВО ЯК ФЕНОМЕН ПОСТУПУ В РОМАНТИЧНО-ПРОСВІТНИЦЬКІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

У XIX ст., незважаючи на різного роду імперські утиски, виникає феномен Великого Кобзаря та триває неухильний процес розвитку духовної культури в Україні. Ідейний сенс концепції нового українського письменства та патріотизм творчої інтелігенції сприяли постановці й осмисленню важливих смисложиттєвих проблем, а також проблем національного відродження.

Під впливом спадку Григорія Сковороди, Тараса Шевченка та його однодумців у духовному житті України XIX ст. відбулися події, що знаменували зародження європейської нації та розвиток нової української культури. Насамперед, формується новий тип українського національного інтелігента, який не тільки не цурався народної мови, а й свідомо намагався позбутися комплексу так званого «хохла» та «малороса». Про зародження нової інтелектуальної культури та філософії української ідеї, що ґрунтувалася на осмисленні реальної дійсності, аналізі суспільно-політичного життя, свідчить діяльність Тараса Шевченка, М. Костомарова та інших членів Кирило-Мефодіївського товариства - таємної організації, що була створена в Києві у грудні 1845 р. для легітимації суверенної української держави і проіснувала до березня 1847 p., коли її було розгромлено царським урядом. Серед учасників товариства були: ад'юнкт Київського університету, пізніше відомий історик, етнограф, письменник та культурний діяч Микола Костомаров (1817-1885); вчитель, пізніше видатний письменник, історик і художній діяч Пантелеймон Куліш (1819-1897) та видатний український поет, пісенник, митець Тарас Шевченко (1814-1861). Основною метою товариства було визволення України від соціального та національного поневолення, об'єднання всіх слов'янських народів на основі християнської віри. Кожен із членів Кирило-Мефодіївського товариства був яскравою особистістю, зі своєю долею і своїми лише йому притаманними світоглядними рисами. 

Філософсько-соціологічна концепція Тараса Шевченка торкається основного питання «філософії серця» - співвідношення соціального добра і зла, але в контексті участі конкретної людини в історичних умовах і отримання суверенного статусу Батьківщини – України. Необхідність знищення царського кріпосного ладу - головний висновок Великого Кобзаря як філософа. Внаслідок знищення стереотипів малоросійства - побудова суспільства справедливості, добра і свободи, що буде найсприятливішим тлом для освоєння чеснот вільного громадянина у вільній Україні. У «філософії серця» Т. Шевченка поєднані принципи раціоналізму і сенсуалізму. Його сподівання на прихід «апостола правди і науки», або на прихід «героя із святим і праведним законом» поєднані з почуттям надії на поступове становлення рівноправних відносин з сусідами у близькому і далекому зарубіжжі. Великий Кобзар мислить категоріями Канта і Гегеля, хоча не є мудрецем-космополітом, мріє про людство або «вітчизну», та гуманізм не чужий єству Т. Шевченка; він проти богоборців, що не жаліють ні брата свого, ні рідного тата. Таких людей Т. Шевченко називав лжепророками, а їхнє вчення - напівідеями. [2] Водночас він усвідомлював трагічність носіїв націонал-патріотичного буття в рідному краї, який перебуває в ярмі:

«Великим словом волю Божу Сказать Тиранам - не приймуть.

А на своїм, на ріднім полі Пророка каменем поб'ють». [3]

Відомими є заклики Т. Шевченка до об'єднання усіх верств українського суспільства на основі злагоди, добра і любові задля допомоги знедоленим, нужденним, заради України, яка є найвищою цінністю в його філософії. Україну він називає святою і ненькою. [4]

Іван Франко дає синтез філософських і соціально-політичних поглядів під впливом національної духовної культури і філософії позитивізму. У розумінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного поступу й виявляє елементи соціального осягнення прогресу, ролі економічного життя як одного із чинників соціально-історичної еволюції. Своєрідним є ставлення Франка до галицького націоналізму: він знаходив привабливим патріотизм у сполученні з гуманістичною традицією, тобто «філософією серця». Тому українську ідею потрібно доповнити досвідом християнської духовності нескореного соціуму. Основними рисами світогляду Франка були, по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення, демократичне народовладдя, загальнолюдські права і свободи; по-друге, переконаність у первинності у колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена.