Мовленнєва активність у різних сферах життєдіяльності

Одним із показників життєвої компетентності дитини молодшого шкільного віку є її мовленнєва активність у різних сферах життєдіяльності, пов’язана з умінням встановлювати мовленнєву взаємодію з оточуючими людьми, використовувати комунікацію для задоволення власних потреб, грамотно будувати і висловлювати свої думки. Однак тривожною на сучасному етапі є прогресуюча тенденція до збільшення кількості дітей молодшого шкільного віку, що мають ті чи інші порушення мовленнєвого розвитку. Причому змінюється не лише клінічна картина певної вади, а й спостерігаються нові модифікації патологій розвитку мовлення у вигляді їхнього поєднання з гіперактивністю, дефіцитом уваги, перинатальними ураженнями мозку, ММД тощо. Недоліки мовленнєвого розвитку дитини гальмують пізнання нею навколишнього світу, оволодіння знаннями, обмежують її спілкування з однолітками і дорослими, висловлення власних думок, негативно впливають на формування її емоційно-інтелектуальної сфери і особистості в цілому.

Сьогодні ця актуальна проблема вимагає подальшого поглибленого вивчення, оскільки недоліки мовлення суттєво деформують мовну особистість дитини, ускладнюють її взаємовідносини з оточуючими, негативно впливають на її характер, породжують невпевненість у дітей молодшого шкільного віку у власних силах.

Одним із найпоширеніших порушень психофізичного розвитку серед дітей молодшого шкільного віку є загальний недорозвиток мовлення.

Вперше термін «загальний недорозвиток мовлення» введений у науковий обіг в 50-х-60-х роках XX століття Р. Левіною і співробітниками НДІ дефектології АПН СРСР Н. Нікашиною, Г. Каше, Л. Спіровою, Г. Жарєнковою та ін. Р. Левіною вперше було аргументовано розгляд взаємопов’язаних порушень у формуванні фонетичного, лексичного і граматичного компонентів мовлення у дітей з первинним недорозвитком мовлення. Окремо було виділено поняття загального недорозвитку мовлення і розроблено вчення про закономірності його прояву. Р. Левіна зазначала, що «Загальний недорозвиток мовлення у дітей з нормальним слухом та первинно збереженим інтелектом означає таку форму мовленнєвої аномалії, при якій спостерігаються порушення формування всіх компонентів мовленнєвої системи, що належать як до звукової, так і смислової складових мовлення» [131, с. 67].

Фундаментального значення при вивченні особливостей мовленнєвого розвитку дітей із загальним недорозвитком мовлення набули принципи аналізу мовленнєвих порушень, запропоновані Р. Левіною [131, с. 48]:

– принцип розвитку (передбачає аналіз процесу виникнення дефекту);

– принцип системності (підхід до аналізу мовленнєвих порушень, що визначає мовлення як систему: звуковимови, фонематичних процесів, лексики, граматики);

• принцип розгляду мовленнєвих порушень у взаємозв’язку з іншими сторонами психічного розвитку (сприйняття, увага, пам’ять тощо.

Виокремлення наявності зв’язку між порушеннями мовлення та іншими сторонами психічної діяльності дитини стало поштовхом для пошуку шляхів прямого чи опосередкованого впливу на психічні процеси, що гальмують мовленнєву діяльність.

В 1968 році Р. Левіною була запропонована педагогічна класифікація порушень мовлення, у якій систематизувались порушення формування мовних засобів і виділялися: а) несформованість звукового аспекту мовлення (фонетико-фонематичне недорозвинення); б) несформованість усіх мовних засобів (загальне недорозвинення мовлення).

Дещо пізніше була презентована психолого-педагогічна класифікація порушень мовленнєвого розвитку, у якій виділялися порушення засобів спілкування та порушення у застосуванні засобів спілкування. До першої групи було віднесено фонетико-фонематичний недорозвиток мовлення та загальний недорозвиток мовлення, до другої – заїкання.