Художні образи з моїх улюблених творів

Художні образи з моїх улюблених творів

Роман Джорджа Оруелла “1984”, як на мене, наскрізь просочений різними художніми образами. Зазвичай, у творах «місто» постає захистом або домівкою для персонажа, проте у творі Оруелла цей стереотип руйнується.  Деформація первинного значення міста як безпечного середовища проявляється в опозиції місто/ліс, де місто репрезентує  тоталітарний світ, а ліс – божественний апокаліптичний світ.  Утеча головних героїв з міста на природу символізує своєрідний акт відокремлення індивідуальної свідомості від колективної (свідомості тогочасного суспільства).  У результаті ліс ототожнюється з фізичною і духовною свободою, станом внутрішнього комфорту, тоді як образ міста асоціюється з почуттям тривоги, страху, внутрішньої напруги. Для мене це образи-пейзажі та образи-символи. Не менш цікавим є і вибір імені і прізвища головного героя твору. Прізвище «Сміт» було і є надзвичайно розповсюдженим не тільки у Британії, але й загалом у світі. Таким чином автор показує пересічність персонажа, він позбавляє його будь-яких особливостей чи привілегій, якими зазвичай наділені ключові особистості у сюжеті. Письменник хоче дати зрозуміти, що під цим іменем може бути схованим будь-хто, це звичайна людина, нічим не примітна на перший погляд, яка просто прагне гідного життя. На мою думку, це такий своєрідний образ-персонаж, можливо трохи нетипічний.

Зображення зорових, слухових та дотикових образів мені найбільше сподобалось у романі Люсі Мод Монтгомері «Енн із Зелених дахів» (та у інших частинах роману теж). Авторка дуже гарно описує навколишній світ та взагалі переносить у атмосферу тих років. Ось, наприклад, перший абзац твору: «Пані Рейчел Лінд жила саме там, де шлях на Ейвонлі, обабіч якого росли вільхи й фуксії, занурювався до видолинку. Перетинав той шлях струмочок, котрий брав початок аж ген у лісі, що оточував дворище старого Катберта. Той хлюпотливий струмочок, подейкували, петляв у лісі поміж деревами, вирував і пінився, та й був доволі підступний, хоч при Долині Лінд ущухав і вже ледь жебонів, принишклий, ніби знаючи, що повз будинок пані Рейчел Лінд навіть струмкові не вільно текти без належної поважності й ґречності. Він, певно, тямив, що пані Рейчел сидить при вікні й суворо позирає на все й усіх, хто пробігає повз — від струмків до дітлахів; а коли зауважує бодай найменше нехтування приписами чемності, — невтомно й безупинно докопується до всіх "чому", "чого" й "навіщо так було скоєно"». А головна героїня асоціюється у мене з радістю та, спочатку, дитячою невинністю, а вже потім - дорослістю (образ-емоція).