Загадки Володимира Винниченка

Лариса Мороз

ЗАГАДКИ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

...Отже, нема катів і нема жертв — є маріонетки в руках драматурга- експериментатора... Значною мірою (принаймні про експериментатор ство) ця думка справедлива, особливо щодо тих п’єс В. Винниченка, які розглядаються у статті Т. Свербілової,— «Щаблі життя», «Вели кий Молох», «Базар», «Натусь», «Memento», «Закон», «Пригвождені», навіть, у певному сенсі, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Але, по- перше, названі твори (плюс" побіжно зачеплена «Дисгармонія») ще далеко не вичерпують спадщини драматурга. По-друге, ця стаття під тверджує мій давній здогад: обрана точка зору — одна — й залиша ється тільки однією з можливих — багатьох, бо аналіз п’єси В. Вин ниченка в якомусь одному аспекті дає уявлення лише про.одну якусь її грань. Мало того, кожна та грань міниться багатьма відтінками, тож усе те багатство нюансів (котре не одразу й побачиш і, тим більш, не одразу вчитаєш, зрозумієш кожен із них) дає підстави для зовсім відмінних трактувань творів. Кожна п’єса В. Винниченка при ховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, «розшифрувати код» до кінця. Тому, я переконана, в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п'єс В. Винниченка, виникне своє сприйняття їх. Скажімо, мож на проводити паралель «Пригвождені» — «Самотні», але інше розу міння (й, на мою думку, глибше) підказує і саме це слово — «при гвождені», й первісна назва п’єси Винниченка — «Розп’яті». Зводити «Чорну Пантеру...» до боротьби між Корнієм і Рітою й навіть до бо^ ротьби «чоловічої» й «жіночої» засад — «майже у чистому вигляді» — ве варто, не лише тому, що Корній зовсім не веде боротьбу проти- сина (скоріш він недооцінює небезпеку): зміст твору значно ширший соціально (адже є й певні обставини їхнього життя, й інші персона жі — і з кожним пов’язана якась ідея) і водночас глибший у філософ ському плані: не так боротьба їх поміж собою, як «взаємини» їх з- Вічністю (втім, про це мені вже доводилося писати — в «Літературній Україні»), І в очах Корнієвої Мадонни, мабуть-таки, не більше ідей ного фанатизму, як в очах Божої Матері, котра схилила голову перед Розп’яттям. Не є єдиним винуватцем загибелі Марусі («Базар») ідея- революційного аскетизму, висловлена, до речі, зовсім не Цінність. Марковичем: у п’єсі прочитується цілий комплекс ідей (і над цим я вже міркувала — у «Друзі читача»), Т. Свербілова пропонує прочи тати «Закон» як абсурдистську п’єсу — може бути, ясна річ, і такий варіант підходу. А мені цей твір видається виразним підтвердженням

40

ISSN 0236-1477. Слово і час. 1993. ~ № 5-

експериментаторських схильностей драматурга — і в галузі ідей, і в- плані жанровому.

І тут підходимо до одного з двох головних заперечень авторові попередньої статті «Персонажі Винниченкових п’єс...»: жодною мірою вони не є засобом популяризації певних ідей (у цьому, до речі, зви нувачували письменника і його опоненти). Що підкреслене слово є не простою неточністю, а позицією автора,— підтверджує відсутність у статті навіть згадки про п’єсу «Брехня». Можна, мабуть, вести мову про дослідження тих ідей у певній змодельованій життєвій ситуації, якщо хочете — про апробацію їх. «Коли життя добре збовтати, вивести з спокійної норми, воно може показати деякі такі явища, які в інший час угадуються тільки теоретично» *,— нотував письменник у щоден нику 1914 року. В своїх п’єсах він і здійснював такі «лабораторні дос ліди».

Більшість його романів О. Забужко відносить до тих творів, «у яких найчастіше з популяризаторською, принаймні —• з позаестетич- ною метою, використовуються винайдені готові ідеї»2. Твердження,, очевидно, не зовсім безпідставне, ще й підкріплене посиланням на авторське визначення роману «Слово за тобою, Сталіне» як «політич ної концепції в образах» та його ж роз’яснення: «Я зумисне зодягнув цю концепцію в таку літературну форму, яка могла б скоріше прива бити увагу найширших мас читачів». Що ж до більшості п’єс В. Вин ниченка, то їх можна класифікувати як твори, в котрих за зовніш ньою «оболонкою» житейської історії, певного моменту, «охопленого» спостережливим оком художника, приховується глибокий роздум над внутрішньою суттю підмічених явищ, виведених на сцену людських типів. А подекуди — й ще глибше. Про них, отже, маємо підстави вес ти мову як про зразки «Літератури-як-філософії» (а це щось відмінне від простої популяризації певних ідей), предметом же її визнача ють «...специфічний об’єктивований у формах самого життя різновид вчинку — вчинок-думка, думка як вчинок цієї конкретної людини»-. Найнеприємніші (згадаймо, у творчій спадщині Б. Шоу є «неприємні» п’єси) персонажі драм В. Винниченка «Щаблі життя» і «Memento» — Мирон Антонович і Кривенко — є, можливо, найяскравішими при кладами того, як процитоване зреалізовано драматургом. Та не лише їх, а й Наталі Павлівни («Брехня»), Ріти й Сніжинки («Чорна Пан тера і Білий Ведмідь»), Марії («Гріх») і чи не найбільш — Марусі («Базар») стосується уточнення: «Більш того, думка, в якій самореалі- зується герой літератури-як-філософії, примітна тим, що вона народ жена не абстрактною «головою, що мислить»... а цілісною людиною, яка всерйоз переживає своє життя, тобто вона виникає не з гносео логічного... а з ціннісного відношення людини до світу». Не випад ково у п’єсі один з персонажів-підпільників має умовне ім’я Цінність Маркович. То, власне, й постать умовна — резонер. Він формулює ті загальні уявлення, про які не заведено говорити, але саме їх у сус пільстві купівлі-продажу дотримується більшість. Окрім Марусі, яка не може й не хоче «вписуватися» в ті суто меркантильні, «торгові» взаємини, про які йдеться у відомому монологові її антипода: «Жит тя, любчику, базар. Хочеш бути багатим? Виходь з товаром, торгуй ся, обмінюй, росди, сам давай і у других бери. А як сам не маєш ні чорта, то й візьмеш чорта пухлого. Так було, так буде до кінця віку»-. Абсолютно практично оцінює він і Марусину вроду: «А поки що вона своєю красою не одне ще пролетарське серце зворушить». Та поряд діють живі люди, з усіма їхніми слабкостями й дивацтвами, їх не можливо запрограмувати.