Землеробська культура Кримського Ханства у XV – XVII ст

ЗЕМЛЕРОБСЬКА КУЛЬТУРА КРИМСЬКОГО ХАНСТВА у XV – XVII ст.

Процес осідання татар у Криму стає у XVI ст., що викликало й зміцнення землеробського сектору економіки ханства. Крім вище згаданих причин, які зумовили цей процес, можна відзначити ще й такі. Скотарство не могло прогодувати все населення півострова, де досить часті посухи та епідемії істотно скорочували поголів’я худоби, а отже, й кількість продукції кочового тваринництва. Важливим фактором став і природний приріст населення, що зумовлював необхідність інтенсивного шляху розвитку економіки, а отже, й рільництва. З іншого боку, татарські землевласники поступово усвідомлювали більшу прибутковість осілого землеробства, до якого все більше примушував переходити й попит на хліб. Адже розгром османами генуезьких торгівельних факторій Кафи, Сугдеї, Чембало наприкінці XV ст. призвів до дефіциту зернової продукції в колишньому Константинополі, тому й самі турки мали б заохочувати кримських татар більше уваги приділяти хліборобству. Показниками зростання значення землеробства в Криму впродовж XVI – XVII ст. можуть бути й приватні пожалування кримськими ханами земель із оранкою, сінокосами, пасовиськами, садками, млинами тощо. Причому ці жалувані грамоти зобов’язували нових власників обробляти та засівати землі. Характерним у цьому контексті слід визнати такого роду ярлик хана Саадат-Гірея, яким у 1530 році пожалував Ібрагіму Ефенді землю з тим, щоб «він оволодів названою землею, сіяв і обробляв її без будь-яких «перешкод». Схожий ярлик у 1551 році видав і хан Девлєт-Гірей бею Ямгурчи-Хаджі. Ним володар ханства, «який приносить щастя», «надав... країну і слуг..., і щоб ні султани, ні інші беї та мурзи не зазіхали на зміни і не чинили перепон щодо володіння землями, які їм, Аргінським (до роду яких належав і вище згаданий Ямгурчи-Хаджі. – К. І.), при ханах, батьках і старших братах наших слугували для хліборобства, сіножаті, зимівлі, випасання та утримання овець, – даний йому цей ярлик...». При цьому, як правило, роздаючи землі мурзам таким чином, хан зобов’язував їх заселяти нові володіння передусім землеробським населенням. Не оминали увагою розвиток кримськотатарського землеробства й сучасники подій. Так, польський посол до хана Мартин Броневський, який був у Криму в 70-х роках XVI ст., відзначав: «...хоч земля їхня (татар. – К. І.) дуже родюча, але... небагато займаються землеробством і вирощуванням хліба...». Дортеллі Д’Асколлі, перебуваючи досить довго в Криму на початку XVII ст., переважно в Кафі, згадував «близько понад містом пагорби щільно заставлені млинами». Такий переробний комплекс продуктів рільництва навряд чи був потрібен кочовикам. Не дивно, що й Гійом де Боплан у середині XVII ст. стверджував: «Татари, що проживають у містах, більше цивілізовані: випікають хліб, подібний до нашого, улюбленим їхнім напоєм є брага, яку готують з вареного проса». У свою чергу Евлія Челебі говорить з цього приводу ще красномовніше: «Окрім ґазавату, вони займаються ще й землеробством, тобто – вони селяни (!). Вирощують вони більше за все просо...». Він же згадує і такий промовистий епізод: «Коли хани виступають у похід..., у цей час 6 разів по 100 тисяч полонених... блукає по горах, садах і полях... Коли військо уходить у похід із ханом, то дружини (тут жінки. – К. І.) кримських ногайців і бадраків сідають верхи, оперізуються мечами і пов’язуються саадаками, йдуть із козаками (так у Криму в той час інколи іменували всіх полонених. – К. І.) в сади, гори та поля і займаються там землеробством. Коли ж люди повертаються з походу, вони знаходять готовий урожай. Це вигідно і тому кримські люди погодилися сплачувати податок на козаків...». Оскільки значну кількість полонених у Криму становили українці, можна стверджувати, що й наші предки мали вплив на розвиток агрокультури кримських татар. Промовистим є і той факт, що впродовж XVII ст. на території ханства зафіксовано близько 50 козацьких зимівників та інших українських поселень. Доречним буде також зауважити, що показником зростання значення землеробства в Кримському ханстві можуть слугувати й поширені у його межах в XVII ст. деякі податки та повинності. Наприклад, у ярлику хана Селім-Гірея перераховуються наступні пільги: звільнення від «тижневої» та «земельної» повинностей, від десятини з врожаю та від податку «із сохи». Існував і окремий податок на землеробство незалежно від віросповідання – херодж мексімет. До стародавніх звичаїв кримські татари відносили й «толоку». Як традиційне землеробське населення, кримських татар характеризує у XVIII ст. і Тунманн. Дивуючись тому, що татари не «грубий, брудний, розбійний народ, як колись описували його такими брудними фарбами», німецький дослідник натомість зауважує: «Вони живуть усі, за винятком деяких ногайців..., осіло, в будинках... і містах. Вони займаються хліборобством, виноградарством і садівництвом...». Стосовно розвитку землеробства, той таки Тунманн висловлюється далі ще чіткіше: «Кримчаки культивують... майже всі сорти хлібу, головним же чином пшеницю, ячмінь і просо, особливо великонасіневе, червоне й жовте, а також трішки жита, вівсу, тарі й чечевиці... Вони харчуються хлібом – як пшеничним, так і просяним, просяною кашею, рисом і фініками...». Досліджуючи аграрний лад кримських татар у XVI – XVII ст., С. Секиринський доходить висновку, що вже з XVI ст. у них досить інтенсивно, поруч із скотарством, розвивалося зернове господарство, садівництво, городництво, певною мірою і виноградарство. Тому у XVIII ст. більшість кримських татар веде вже осілий спосіб життя. Технічні прийоми обробітку полів у кримських татар були ще не високими, зокрема, широко використовували плуги, в які запрягали 8-10 волів, борони з колючого хмизу, в степу хліб косили косами, а на півдні жали серпами, обмолочували кіньми, інколи до 180 снопів на день, зерно зберігали в спеціальних ямах. З іншого боку, родючість кримських ґрунтів, попри всю недосконалість їхнього обробітку, приносила істотні надлишки, котрі йшли на експорт до Стамбулу. Про надлишок хлібного збіжжя в Криму на цьому етапі говорить і ціна на хліб, яка була досить дешевою, згідно з тогочасними джерелами. Крім зернових, поширення набуває й культивування технічних культур, насамперед тютюну та льону. Кліматичні умови південного Криму та оригінальна система зрошування полів позначилася на якості та досить високій ціні на «кримський льон», який цінувався далеко поза межами півострова. Все більшого значення набувало й садівництво. Серед садових культур, які розводилися татарами, були яблука, сливи, вишні, черешні, волоські (грецькі) горіхи, кавуни, дині, гарбузи. Так, перебуваючи на півострові, Пейсонель дивувався «неймовірній кількості вина» для експорту. Досліджуючи розвиток землеробства в Кримському ханстві у XV – XVII ст., не важко помітити, й передусім у записах очевидців, домінування тези про те, що для обробітку ґрунту кримські татари залучали переважно невільників, полонених у сусідніх країнах. Без належного критичного аналізу ця думка перейшла і до наукової історіографії. Проте, це не зовсім відповідає дійсності, адже в Кримському ханстві всі піддані місцевих землевласників несли звичайну повинність у формі панщини. Так, піддані князя з роду Аргинів «усі старі та молоді... слухалися та підкорялися йому повністю» і, «як у часи предків, були зобов’язані косити, орати, йти з ним, куди він накаже». Можна пригадати й вище описаний випадок із загальною для всіх кримських селян толокою. Крім цього, історичний аналіз дозволяє стверджувати, що праця невільників (рабів) в умовах кочового господарства була цілком не вигідною. Низка випадків натомість засвідчує надання татарськими землевласниками своїм невільникам худоби, щоб вони могли самостійно себе утримувати. То що тоді говорити про натуральний, слабко розвинений товарно, звичайний кримський селянський хутір чи сільський двір, у якому поява економічно не зацікавленого раба становила передусім появу нового, безсумнівно зайвого, їдока за й так небагатим селянським столом. І хоча працю невільників могли собі дозволити заможні феодали, все ж таки вони теж не досить охоче погоджувалися на неї, про що свідчить усталена в Кримському ханстві традиція відпускати з неволі через 5-6 років «ясирян», які «відробилися», на що існує величезна кількість вказівок у тогочасних документах. Отже, навряд чи можна погодитись із твердженням про те, що лише невільники в Кримському ханстві обробляли землі, а татари займалися суто кочівництвом і набігами на сусідів. До того ж, якщо праця рабів у землеробстві кримських татар і була присутня, то очевидним є і наступний процес осадження «ясирян» на землю кримськими землевласниками в статусі вже кріпосних селян, що було набагато вигіднішим для феодалів з економічного погляду. Так, у володіннях мансурського бея, звільнені «від ясирства» люди, працювали на нього три дні. Вільне татарське населення, що перебувало на землях мурз, сплачувало власнику десятину «з хліба по його збиранню» та відбували панщину, причому набагато легшу, порівняно із сусідніми Річчю Посполитою та Московською державою. Зростання значення землеробства в Кримському ханстві простежується і на специфіці поземельних відносин, які тут склалися в XV – XVII ст. Спочатку, згідно із звичаєм тюрків-кочовиків, у ХІІІ – XIV ст. земля вважалася власністю всієї спільноти, а хану Кримського улусу належало первинне право розпоряджатися родовими землями. Спроби переходу до спадкового землевозлодіння починаються лише з формуванням у кримських татар централізованої держави й під впливом місцевого осілого населення. При цьому, на думку Г. Блюменфельда, розподіл ханом земель відбувається в залежності від потреб і ступеня старшинства роду, що являє собою фактично не реалізацію ханом монопольної власності, а регулювання общинного, родового землекористування. Набувши з часом значних земельних володінь (бейлики), беї наділяють ними своїх васалів, якими виступали татарські мурзи (своєрідне дворянство). Від XVII ст. Можна вже вести мову й про наявність у Криму відносно розвиненої форми приватної власності на землю. Найбільшим власником був безпосередньо кримський хан, домен якого – ерз міріє – включав також значну кількість оброблюваних земель: оранки, сади, сіножаті. Іншим видом кримськотатарського землеволодіння, що склався під впливом ісламу на основі шаріату, був вакуф, тобто договір, завдяки якому власник передає своє майно на благочинних підставах, на користь духовних установ. Зокрема прибутки з вакуфу передавалися на утримання мечетей, медресе тощо. На думку В. Халілової, можна припустити, що цей вид володіння виник в часи посилення світської влади та мав на меті охороняти майнові інтереси приватних осіб від незаконних зазіхань із боку світських володарів, ставлячи їх під протекторат духовенства. Нарешті, поруч із цими видами, можна відзначити ще й общинне землеволодіння, про що ми не раз уже згадували вище. Землеробська сільська община – джемаат – формується у кримських татар після поселення їх на півострові, передусім під впливом традицій землеробства місцевого населення. Характеризуючи побут кримських татар, Ф. Лашков вказує на зміни, які відбулися в їхньому житті впродовж другої половини XV – XVI ст., оскільки вже «від початку XV ст. землеробство набуло в Кримському улусі права громадянства». Поступово землеробська соціальна організація – сільська община джемаат, як підкреслює цей дослідник, під впливом нової форми суспільної праці, все глибше проймає життя кримськотатарського населення. Крім цього, він виділяє ще й такі види землеволодіння в Кримському ханстві, як домен турецького султана, калгали – частина спадкоємця престолу в Криму (калги-султана), ходжалик – володіння духовних осіб. У свою чергу Г. Блюменфельд відзначав, що одноманітність общиннородового землеволодіння перемежовувалася різноманітними формами земельної власності. Відносна складність поземельних відносин у Кримському ханстві, що сформувалися в XV – XVII ст. засвідчує достатньо високий рівень суспільно-економічної організації кримських татар, зростання у них цінності земельних володінь, а отже, й першорядне значення їх обробітку, що істотно феодалізувало країну вже на початок XVIII ст. Таким чином, немає підстав говорити про відсталість, примітивність і цілковиту незначущість для кримських татар землеробства. Безперечно, достатньо пізній початок процесу осідання кочових татар у Криму (кінець XIV – початок XV ст.) не міг привести у XVII і навіть у XVIII ст. до тих результатів у галузі землеробської агрокультури, які спостерігалися серед сусідніх осілих спільнот, у тому числі й української. Однак і заперечення суттєвого прогресування в цьому напрямі спільноти ханства є нелогічним і хибним.