Творчий портрет відомого українського майстра перекладу Б. Грінченка

Творчий портрет відомого українського майстра перекладу Б. Грінченка

Борис Грінченко – постать багатовимірна, «багатоакутальна» у свій час. Людина контрастів, нових пошуків, нового дихання, мовної естетики, мовного життя. Його майстерний перекладацький доробок вдало позиціонує в загальносвітовому культурному спадку. А. Погрібний в одній із своїх праць зазаначав: «У ряді борців за міжнародні зв’язки нашої літератури певне місце посідає і Б. Грінченко – перекладач і популяризатор творів світової класики». Це, зокрема, переклади Шиллера, Гете, Гюго, Гейне, Гауптмана, Амичиса, О.Мірбо, А. Шніцлера. М. Москаленко, оцінюючи майстерність перекладача наголошує на «природності мови», «стилістичному багатстві і такті» перекладів Б. Грінченка, його «тонкому розумінні особливостей першотвору». Його переклади із неосенсом, неотворчістю, неосвітоглядом і неодумками стимулювали генетичну кодифікацію основ модерного мислення як явища, що зумовило значні зміни у світогляді та художньо-естетичній контекстуальності українського письменства. Це скомпозиційонувало окопи компетентного невідставання від європейської мистецької традиції, спричинило максимальне зближення українського письменства з європейськими літературними колами, виводячи національну літературу на світовий рівень.

Спрямовуючи свій хист, розум та філософічну градацію в царину перекладацтва, Б.Грінченко, немов модерно-мистецький пристосуванець до часових модифікацій національної мови, слів, думок, майстерно творив підвалини українського художнього перекладу. На переконання Б. Грінченка, перекладацька діяльність має грунтуватися на 4 важливих аспектах: мовотворення, літературотворення, культуротворення, а, отже, націєтворення. Формулюючи теоретичні засади національної перекладацької діяльності, Б.Грінченко закликає регенерувати, відновлювати сучасну літературну мову, що має смакувати як їстівний делікатес, саме в народній творчості та в здобутках найкращих письменників його доби, уникаючи при цьому штучно звіброваних фраз, позбавлених духовності та вишуканості справжньої української мови. Щодо вживання іншомовних слів, фразових і надфразових єдностей, то письменник пропонує використовувати чужорідні лексичні одиниці тільки у разі, коли в мові перекладу немає адекватного відповідника до слова, що необхідно перекласти згідно з авторським задумом. У випадку ж вимушеного, ніби штучного, використання запозиченої лексеми, письменник пропонує пристосувати її до форм мови, у якій вона вживається. Таке свідоме пропагування Б. Грінченком використання сучасної української мови у перекладацькій діяльності пояснює застосування ним у практиці перекладу словників-підрядників, мета яких – ретельний підбір українських лексико-семантичних відповідників.

Грінченко своєю оригінальною та перекладною творчістю поруч з Лесею Українкою та Іваном Франком прискорював процес оновлення української літератури, що надало значного поштовху розвиткові «культурного та естетичного окциденталізму» – одного з вагомих чинників «перетворення власної національної культури». У своїй монографії «Український літературний європеїзм» відомий науковець В. Матвіїшин зазначає про перекладацьку майстерність Б. Грінченка: «Його проникнення у світ інонаціональних літератур було глибоким і творчим, а переклади належать до кращих взірців української перекладацької справи».

Передовим завданням перекладацької творчості Б.Грінченка була праця «держати живою» національну та патріотичну думку, не дати їй загинути в потоці чужих, варварських впливів. Як зазначає письменник, «вкраїнські думки можна живити враженнями від українських творів», і справа тут не лише в самому змісті, на думку Б. Грінченка, а саме у мові твору: «сього просто вимагає людська психіка і проти сього нічого не вдієш». Переклад у концептуальній свідомості Б. Грінченка має риси, насамперед, потужного націєтворчого чинника, формуванню й популяризації якого він присвятив усе своє митсецьке життя.