Принцип змагальностi у позовному провадженнi цивiльного процесу

ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ У ПОЗОВНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Конституцiя України у ч. 4 ст. 129 визначає однiєю iз основних засад судочинства змагальнiсть сторiн та свободу надання ними доказiв по справi [1, ч.4 ст.129].

Принцип змагальностi знайшов своє закрiплення i в iнших нормах нацiонального законодавства, якi визначають формулу та змiст змагальностi. Даний принцип, безсумнiвно, є iсторично обумовленим правовим явищем, оскiльки на конкретному етапi розвитку суспiльства в залежностi вiд нацiональних особливостей та правових традицiй, його змiст наповнювався все новим значенням, еволюцiонував та змiнювався. Крiм того, принцип змагальностi мiстить в собi правову вимогу, що пред’являється до процесуальної дiяльностi певних суб’єктiв процесу та органу судової влади в доказовiй дiяльностi незалежно вiд iнстанцiї,в якiй розглядається конкретна справа.

Загальна формула принципу змагальностi закрiплена у статтi 12 Цивiльного процесуального кодексу України, вiдповiдно до якої «Цивiльне судочинство здiйснюється на засадах змагальностi сторiн. Учасники справи мають рiвнi права щодо здiйснення всiх процесуальних прав та обов’язкiв, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, якi мають значення для справи i на якi вона посилається як на пiдставу своїх вимог або заперечень, крiм випадкiв, встановлених цим Кодексом» [2, ст.12].

Принцип змагальностi – це закрiплене в нормах процесуального законодавства положення, вiдповiдно до якого створюються умови кожнiй заiнтересованiй в судовому захистi особi для участi у процесуальному спорi, активностi i взаємодiї (спiвробiтництва) з судом у встановленнi всiх обставин справи, якi мали мiсце в дiйсностi, з метою найточнiшого застосування норм права i вирiшення правового спору [6, c. 321].

Принцип змагальностi цивiльного судочинства виходить з аксiоми: «доводить той, хто заiнтересований». Саме сторони – позивач i вiдповiдач – у позовному провадженні несуть основний тягар доказування. Сторони є основними суб'єктами доказування, їм в силу власної зацiкавленостi i обiзнаностi про обставини справи найлегше надати докази або вказати на них. У непозовних провадженнях обов'язок доказування покладений на заявника та iнших заiнтересованих осiб. Суд при цьому повинен незалежно, об'єктивно i неупереджено здiйснювати керiвництво процесом, роз'яснювати особам, що беруть у ньому участь, процесуальнi права i обов'язки, сприяти їм у реалiзацiї їх прав. Завдання суддi – не збирати за бездiяльнi сторони докази, а створити умови для повного i всебiчного дослiдження доказового матерiалу, встановлення фактичних обставин справи. Змагальнiсть забезпечує заiнтересованим суб'єктам процесу можливiсть проявляти процесуальну самостiйнiсть на всiх стадiях цивiльного судочинства i повною мiрою реалiзовувати наданi законом процесуальнi засоби захисту власних прав i iнтересiв, що охороняються законом [4, c.58].

Видатний росiйський вчений-процесуалiст Е. В. Васьковський перевагами змагальної моделi цивiльного судочинства вважає наступнi (рис.1):

– фактична сторона справи може бути краще встановлена тими, кому вона бiльше знайома, хто знає, якими доказами її можна пiдтвердити i де цi докази вiдшукати;

– сторони, як нiхто iнший (у тому числi, й суд), заiнтересованi в з’ясуваннi обставин справи, оскiльки кожна з них прагне задовольнити свої вимоги i у зв’язку з цим намагається вiдшукати для суду всi факти, якi свiдчать на її користь;

– принцип змагальностi вiдповiдає сутностi цивiльного процесу, а покладення на суд обов’язку збирати докази призвело б до перевiрки судом власних висновкiв;

– слiдчий процес змушує суд стати помiчником однiєї зi сторiн i, таким чином, втратити вiдповiднi його становищу холоднокровнiсть, безстороннiсть та об’єктивнiсть;

– змагальний процес веде до розподiлу працi, яка завжди