Теоретичнi погляди науковцiв щодо принципу змагальностi у цивiльному процесi

ТЕОРЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ НАУКОВЦІВ ЩОДО

ПРИНЦИПУ ЗМАГАЛЬНОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Варто зауважити, що на законодавчому рiвнi термiн «змагальнiсть» не закрiплено, а тому погляди науковцiв щодо його трактування розбiгаються. Так, наприклад, Є. В. Васьковський пропонував розглядати принцип змагальностi як самодiяльнiсть сторiн, а суд займає при цьому пасивну позицiю, до функцiй якого входить оцiнка наданого сторонами матерiалу, у свою чергу вони (сторони) несуть вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть наданих матерiалiв [2, c. 183, 196].

За позицiєю К. Малишева змагальнiсть пов’язана безпосередньо з виключною роллю сторiн, таким чином, що з їхньої iнiцiативи надаються суду матерiали, а на їх оновi суд здiйснює рiзнi дiї, до того ж спiрнi вiдносини обговорюються лише на фактах, якi повiдомленi суду [6, с. 271, 300, 325].

Цiкавою, на нашу думку, є думка В. Ю. Мамницького, який стверджує, що принцип змагальностi вiдображає саму модель цивiльного судочинства. Розробка принципу змагальностi дозволяє визначити для теоретичного рiвня оптимальну модель судового процесу, що дозволяє забезпечити справедливий розгляд справи [7, c. 201, 202].

Чернооченко С. I. вiдзначає, що суть принципу змагальностi полягає у забезпеченнi широкої можливостi сторонам захищати свою позицiю у справi, свободи надання сторонами доказiв i доведення їх переконливостi. Реалiзацiя принципу змагальностi сприяє активiзацiї дискусiї сторiн, дозволяє їм вiльно висловлювати свої думки, тлумачити факти, пов'язанi зi справою. Керiвна роль при цьому належить суду, який в ходi судового засiдання займається пошуком об'єктивної iстини, дотримується правил судового розгляду, встановлених законом [10, с. 40-41].

Професор В. П. Пiвненко наполягає на тому, що змагальнiсть – не засада судочинства, а лише гарантiя того, що буде реалiзовано принцип всебiчного, повного i об’єктивного дослiдження справи у судi [3].

Проте бiльшiсть вчених дотримуються позицiї, що змагальнiсть – це законодавчо встановлена можливiсть реалiзацiї та практична реалiзацiя наданих сторонам процесуальних прав при виконаннi покладених на них процесуальних обов’язкiв на всiх стадiях судового процесу за участю суду [11, с. 55].

Зауважимо, що всi наведенi вище визначення принципу змагальностi не досконале, адже вiн реалiзується не на всiх стадiях цивiльного процесу та не у всiх провадженнях. Яскравим прикладом є наказне провадження та окреме провадження. Оскiльки дiяльнiсть суду в наказному та окремому провадженнi вiдбувається поза змагальною моделлю цивiльного судочинства, тiльки в межах якої можливо здiйснення правосуддя, то така дiяльнiсть суду, виходить, не може вважатись правосуддям. А враховуючи той факт, що органам судової влади притаманна єдина соцiальна функцiя – це функцiя здiйснення правосуддя, яке реалiзується через цивiльне судочинство, то справи окремого та наказного провадження не повиннi входити до юрисдикцiї загальних судiв та розглядатися в порядку цивiльного судочинства. У зв’язку з цим актуальною є розробка з подальшим закрiпленням у законодавствi оптимального змiсту принципу змагальностi, i, як результат, оптимальної моделi цивiльного судочинства, у межах якої мають розглядатися справи позовного провадження.

На сучасному етапi розвитку суспiльства як в межах континентальної, так i в межах англо-американської правових систем проводиться пошук оптимальних моделей цивiльного судочинства. Як зазначає В. В. Комаров, мають мiсце чiтко визначенi тенденцiї конвергенцiї рiзних нацiональних i континентальних культур цивiльного процесу, активiзацiя пошуку моделей ефективного судочинства у зв’язку з сучасними викликами забезпечення правосуддя [4, с. 102].

На думку I. Р.