Життя... Для чого воно дається?

      Життя… Для чого воно дається?

      Який його сенс, у чому полягає мета?

     А починається воно із народження… Ще тільки із землі виринає перший непомітний пагінець, розумієш,  що потрібно  зберегти його, захистити від морозу, холодного вітру, злих рук.  Тоді паросток тягнеться догори, стає все вищим і вищим, а згодом з’являються перші листочки. Їх оксамитне зеленаве забарвлення символізує світанок існування, гладенька рівна поверхня  віддзеркалює сонячні промінчики, а тендітні несміливі форми  привертають увагу своєю незахищеністю. Ми ще не знаємо, яке воно виросте, якими будуть  плоди,  скільки дасть користі, проте вже сповнюємось душевним теплом та ніжністю до нього.

      Отак і люди…  Народжуються маленькими безпомічними немовлятами й відразу вимагають любові до себе, материнської відданості й турботи, надійної підтримки батьківських рук.  Ким він стане – великим дослідником чи простим трудівником, нестримним бунтарем чи захисником домашнього вогнища –   зможемо судити,  коли життя  згасне…

       Долі людські подібні до долі дерев. Не можна судити про дерево лише за його назвою, не можна зрозуміти й людину лише за її ім’ям.

      А звати його було Петренко Петро Йосипович. Тут, неподалік розлогих лісів  Павлівки, на березі мальовничого озера, на перехресті шляхів, пройшла значна частина його життя. Народився Петро Йосипович на далекій Черкащині, у краї безмежних соняшникових полів, квітучих садів, запашних медів, на шевченківській землі. Родина Петренків була звичайною трудовою селянською сім’єю: працювали в полі, тримали господарство, розводити пасіку. Крім Петра, в Йосипа і Тетяни Петренків ще був старший син Володимир, донька Лідія та наймолодша  Галя. Жили всі дружно. Мабуть через це, коли уже був старшим і мав онуків, Петро Йосипович не раз у своїх спогадах повертався в те далеке й безжурне дитинство, у своє село Комарівку.

        Із щасливою посмішкою розповідав, як малим виконував свої обов’язки – пас ціле стадо гусей. Далі ще веселіше, адже тепер – він пастух  свиней. А як же це кумедно влаштовувати перегони на поросятах! Звичайно, вибирали найбільш жваве і швидке. Нерідко гонитва закінчувалася в ямі з болотом чи багном, коли змучена тварина просто скидала свого наїзника. Та все це додавало лише  азарту й сповнювало духом перемоги.

        Але були й інші спогади, спогади про невимовно жахливі роки голодомору. У 1933 році Петрусь мав лише 5 років, але такі моменти вкарбовуються назавжди, адже для  сім’ї вони мали тяжкі наслідки. Ні, у  родині, і навіть у селі, віхола смерті пронеслась не з таким розмахом, як у всій центральній Україні, але все це завдяки Йосипу Петренку. У цей час – він голова колгоспу.  Голодне благання дітей, жінок, старших людей не дозволили піти на змову із совістю – Йосип роздав зерно людям. А це був злочин проти радянської влади, за який голова Петренко жорстоко поплатився, ставши бранцем Черкаської в’язниці.  Мати залишилася із чотирма дітьми.

         У дитячих забавах та допомозі по господарству швидко збігали дні…Петрик уже школяр. Перші роки навчання проходили в рідному селі, шкільні предмети давалися хлопчику легко, а потреба все знати стала  необхідністю. Але тут, у Комарівці, була лише початкова ланка, тому малий Петренко переходить до школи в сусіднє село. Згадуючи цей період, Петро Йосипович завжди з усмішкою розповідав про те, що ходити кожного дня потрібно було декілька кілометрів босоніж, бо ж де взяти те взуття у довоєнний час. Особливою була й «шкільна форма»  – сіра лляна сорочка, такі ж штани, у яких ходили декілька років, тому із дуже довгих, вони ставали потім надто короткими. Незмінним атрибутом була сумка, пошита із грубого полотна та з довгою ручкою, що вішалась навхрест через плече. Однак це ніколи не видавалося складним для сільських дітей, які мали мету – стати освіченими людьми!