Літературно-критична діяльність П. Куліша

ПЛАН

1.Суспільно-культурні погляди П.Куліша.

Витоки його літературного критицизму містилися не тільки в суспільно-культурній ситуації, в якій П. Куліш формувався як людина,78а й у його характері, темпераменті і способі життя. Канва його життя (за М. Зеровим), що було «неспокійним, баламутним, невпорядкованим» (за Ю. Шевельовим), здатність до постійного самоаналізу, ретроспекції сталосновою аналітичності і пафосності його писань, що мали практичну спрямованість: Куліш завжди прагнув на когось впливати. За влучним спостереженням Ю. Шевельова-Шереха, «аналітичність не перешкоджала щирості пафосу, щирість і'напруга пафосу не виключали аналітичності». А це і є внутрішньою схильністю до літературної критики як практичної публічної діяльності. Проаналізувавши весь корпус епістолярної спадщини Куліша у зв’язку з його різножанровою творчістю і розмаїтою діяльністю, цей же дослідник дійшов справедливого висновку: «В усьому цьому Куліш не тільки аналітик, а і провідця, організатор, прокладач шляху... Він пропонує, він застерігає, він кличе, радить, наказує, вимагає, втручається, картає, загрожує. Як ветхозавітний пророк, він один знає правду, путь спасіння і майбутнє.Але він також і вчитель...».

П. Куліш внутрішньо освоював і засвоював засади «естетичної кри¬ тики» (саме цим терміном він часто оперував), коли компонував-стилізував «епопею» Україна» за грецькими зразками, але в стилі українських дум, ко¬ ли писав ідилію «Орися», коли оснащував етнографічно-фольклорні матері- яли «Записок о Южной Руси» численними примітками, коментарями, коли переписував по-російськи україномовну «Чорну раду», коли писав численні листи. Тому його статті — «Взгляд на малороссийскую словесность по слу¬ чаю выхода в светттиГй «Народні оповідання» Марка Вовчка» (Вестник Єв- ропы, 1857, т. 12), «Григорій Квітка й його повісті. Слово на новий вихід Квітчиних повістей» (СПб., 1858), «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність» (написано 1859, опубліковано 1860 року в альманасі «Хата») виявили вже сформованого критика, який в журналі «Основа» пра¬ цював, так би мовити, на професійній основі.

П. Куліш виходив з того, що література і наука випливають з одного джерела, породжені станом суспільної свідомості якогось часу і по-своєму виражають дійсність. На його думку, «и повествователь, и историк, и естест¬ воиспытатель, и философ взялись изобразить, каждый по-своему, жизнь в её истине, а не обманчивый вид жизни» (ХІЛК-І. — С. 263-264). На цій підста¬ ві виступав проти «обмана, в который вводят общество плохие писатели», особливо ті, хто «выдвинулся вперед и обратил на себя внимание значитель¬ ной массы людей, жаждущих знания» (Там само. — С. 265). Таких «строго разборчивая критика» повинна буквально переслідувати «со всей неумоли- мостию истины». Критик не може бути поблажливим до псевдопоетів, бо «снисходительность в этом случае будет лукавством перед своей громадою, у которой критик служит докладчиком. Как фальшивый историк, так и фальшивый жрец беллетристики должны быть изобличены во имя общей пользы, во имя успехов самопознания, во имя стремленья к лучшей будущ¬ ности народа» (С. 267).

Термінологічне окреслення критики як етнографічної в системі понять Куліша не означало описовості і зіставлення художніх творів із зовнішньою достовірністю дійсності. «Народні оповідання» Марка Вовчка він тлумачив як «живу етнографію, котору зрозумів (!) писатель здоровим умом і гарячим серцем» (С. 258). Завдання української літератури Куліш убачав не в побутово-етнографічній достовірності, а у відтворенні народного духу, в серйозному поглядові на речі. З цим співвідносив завдання власне української критики: «Задачею нашей украинской критики должна быть строгая поверка литературных созданий эстетическим чувством и воспитан¬ ным в изучении своей народности умом. Лишь только мы уклонимся от этой задачи, лишь только пренебрежем в своей критике общие основания эстети¬ ки, приложенной к новейшему народоизучению, — мы сделаемся обманщи¬ ками собственного народа...» (С. 267). Маємо, отже, коректно поставлену проблему оцінки художніх творів — естетичним почуттям, суб’єктивізм яко¬ го водночас корегується розумом, виплеканим у процесі вивчення своєї народності.