Дитина в українській етнокультурі

Шумська Наталія Юріївна

1

1ІСТ

Дитина в українській етнокультурі.

Дослідження місця і ролі дітей в українській народній культурі до початку ХХ ст. Йому було присвячено багато наукових книг, але більшість з них обмежувалася записом і поясненням звичаїв і ритуалів циклу народження.

Творчість М. Грушевського 1 та Н. Загради 2 можна розглядати як зародження дитячої етнографії. Відтак вперше діти й дитинство розглядалися не як об'єкт і продукт діяльності дорослих, а як активні члени соціуму, що мають власну «дитячу субкультуру».

Це створило можливість говорити про побут дитини як про окрему ділянку народного побуту та необхідність його структурного виділення у спеціальну галузь етнографії. Вивчення дитячого побуту дасть змогу з'ясувати місце та роль наймолодшого покоління в загальній структурі й житті родини та громади.

Завдяки даній диференціації, українська етнологічна наука впритул підійшла до розуміння таких актуальних на сьогодні проблем як статево-вікова стратифікація традиційного суспільства, вивчення дитини як архетипу етнічної культури українців.

Етнографічні, фольклорні, міфологічні і лінгвістичні джерела свідчать, що дитина є образом трансформованого тотемного предка, так би мовити, потойбічний образ тотемного божества. Зокрема, в одній давній (стадіально) українській колядці йдеться про дерево («сосну золоторясну»), на якому висить колиска:

«.В тій колисочці гордоє дитє, в кості грає, краще співає.»3, а «сосна золоторясна» - образ космологічного дерева (Дерева космологічного простору), яке інколи розглядається як образ матері дитини.

Отже, «гордоє дитє»з колядки можна вважати образом-архетипом дитини (за К. Юнгом, один з чотирьох найдавніших архетипів) , а спів та гра здійснюють зв'язок між «потойбічним»світом і світом реальним.

У народному світогляді побутували уявлення про переселення душі після смерті тіла в інший об'єкт (метемпсихоза)5, зокрема, душ предків у новонароджених. Мабуть, тому доволі поширеним є звичай сина називати дідовим ім'ям:

померлий передає нащадку своє ім'я, свою силу, стає його охоронцем. Слово «дитина» походить від старослов'янського dty. Праслов'янське дети — форма множини збірного слова дете. Отже грудне вигодовування, тобто доити, дева, що в українській мові відповідає слову дойти, незайманий6. З появою лелеки також пов'язують народження дитини, що, можливо, вказує на фалічну символіку його дзьоба, яка особливо виявляється в поведінці лелеки під час різдвяних (рідше весільних) обрядів.У європейців лелека є символом дитинства. і іноді його називають людським іменем.

Сучасні етимологічні словники описують слово «люлі» як ономатопею, що означає «рухатися, тремтіти, тремтіти», схоже на індоєвропейське слово «лолаті». У сучасній українській мові є слово ігри.

Ляльки, ляльки, ляльки, в значенні оточувати когось турботами. У давніх обрядових піснях часто зустрічається слово пестіння, або «зважування».

Згідно з міфологічними словниками, Леля (Ляля) — язичницький бог кохання і шлюбу, який приходить навесні з печер, де живуть душі предків і новонароджених дітей8. Згадані міфологічні образи важко віднести до певної статі, чоловічої чи жіночої. Такі двостатеві міфічні істоти втілюють первісну природу, природу, яка не постає в протилежностях, остаточну й абсолютну природу. У колисковій пісні немовля — синонім до слова рель, ще не хлопчик і не дівчинка, а дитина, дитина, лялька. Тож колискова – це, мабуть, давня обрядова гра «Ляля», в якій беруть участь мати й дитина. Суть таких ігор полягає в тому, щоб приховати малюка від злих сил і обдурити його сон.

Кульмінацією впорядкованого всесвіту була космічна сила Трійці.

Важливе місце займають «домогосподарка» (Бог-батько), «господиня» (Бог-матір) та її діти (Бог-дитя), а також діти. Ця модель лежить в основі світоглядної, мовної та соціальної структури українських етносів і сформувала одну з визначальних рис їхніх культурних традицій. У народній свідомості потреба у шлюбі зумовлена ​​насамперед суспільною потребою у народженні та вихованні дітей як спадкоємців родини для збереження, примноження та передачі наступним поколінням сімейних звичаїв та обрядової культури.