ІІІ універсал

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ

БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

РЕФЕРАТ

на тему: «ІІІ Універсал»

Черкаси — 2020

Зміст

Вступ        3

І. Жовтневе повстання        4

ІІ.  Проголошення ІІІ Універсалу Українською Центральною Радою        7

Висновки        11

Список літератури        12

Вступ

Об’єкт. ІІІ універсал.

Предмет. Значення та перспектива ІІІ універсалу.

Актуальність теми. Те що відбувається в наший час є не досить приємною новиною, адже українці знають власне минуле досить не чітко, ніж інші. Управителі імперії, прекрасно розуміли, те що народом краще управляти, коли вони не розуміють своєї спадщини. Із-за цього вони  прагнули до того, щоб українці мали неповноцінну історичну самосвідомість. Особливо ідеологи державної партії фальсифікували історію передостаннього 20-го століття. У висновку уроки визвольної боротьби наших героїв залишалися невивченими навіть професіональним істориками, які не могли відкрити доступ до архіву. Зникнення державної партії, проголошення незалежності України і розпад Радянського Союзу поклали край усій попередній офіційній історії, усім стереотипам та ідеологічним штампам. Перед вченими розкрилися можливості розробити і проголосити історичну концепцію, що базується не на догмах, а на правді життя.Саме Лютнева демократична революція 1917 р. вперше у нові часи відкрила перед українським народом реальні перспективи побудови власної держави. У даній роботі я спробую висвітлити зростання національної свідомості українського народу, боротьбу за державні права, створення першої демократичної держави на території України — Української Народної Республіки (УНР), виникнення в подальшому інших форм української державності-гетьманату та УРСР.  III Універсал мав велике значення в історії національного державотворення, оскільки в умовах революційних потрясінь та протистояння із Росією проголосив Українську Народну Республіку. Однак «малоросійство» у свідомості у більшості національних політиків не дозволило у восени 1917 року вдатися до більш радикальних кроків і відкинути ідею федерації із Росією та стати на шлях самостійного державного будівництва.

Часові рамки. 25 жовтня – 20 листопада 1917 р.

І. Жовтневе повстання

У кінці жовтня у Києві діяв III Всеукраїнський військовий з'їзд. Грушевський виразив упевненість в тому, що боротьба народу за національну свободу повинна завершитися перемогою, тобто створенням своєї держави — УНР. Ці світлі слова були сказані в розпал надзвичайно тяжкого конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом. На новину про те, що в Києві почалась підготовка до зібрання Українських Установчих Зборів, уряд відреагував критично. Міністр юстиції Малянтович сказав прокуророві київської судової палати відразу ж зробити слідство з метою притягнення Винниченка та інших генеральних секретарів до відповідальності. Тяжко сказати, як розвивався б конфлікт, але 25 жовтня одна зі сторін відійшла. Більшовики захопили Петроград і відкинули Тимчасовий уряд. II Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому більшість була за більшовики, створили новий російський уряд — Раду народних комісарів на чолі з Леніним. Після одержання звісток про дії в Петрограді в кінці 25 жовтня Мала Рада зібралася на закрите засідання разом з представниками інших організацій, щоб створити надзвичайний орган виконавчої влади. Постанова була не довгою: "Центральна Рада одноголосно постановила утворити революційний комітет для охорони революції на Україні. На всій території України комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підлягають, в порядку охорони революції, всі органи влади означеної території. Комітет відповідальний перед Українською Центральною Радою і негайно приступає до діяльності". При самому комітеті з'явився штаб, який мав подумати про організацію відсічі опозиційним силам. У зверненні до народу України Комітет оголосив, що перешкодить будь-яким виступам проти інтересів революції, не зупиняючись перед вжиттям збройної сили. Зазначалося, що влада комітету поширюється на дев'ять губерній. За кілька днів до перевороту в Петрограді козацька військова рада оголосила Кубанську область окремою республікою у Російській Федерації. Поважаючи населення Кубані, Центральна Рада відмовилася од претензій на цю частину етнографічної території України. Єдиний фронт революційної демократії розклався вже в наступний день, коли у київських Радах робітничих і солдатських депутатів, а потім і в Малій Раді стало виноситися питання про оцінку перевороту. Російські есери, меншовики і бундівці виступили на захист Тимчасового уряду. Не маючи підстав захищати уряд, українські партії все-таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії. Після засудження Центральною Радою жовтневого перевороту керівники київських більшовиків В. П. Затонський, І. М. Крейсберг і Г. Л. Пятаков вийшли з комітету по охороні революції, Це означало, що збройні сили, які були в розпорядженні більшовиків, виводилися з-під контролю комітету.У Києві утворилося три табори, кожен із яких протистояв двом іншим. Табір прибічників поваленого уряду складався з усіх загальноросійських партій, крім більшовицької, і мав реальною опорою штаб Київського військового округу. Більшовики спиралися на Раду робітничих і Раду солдатських депутатів. Як і в Петрограді, вони прагнули встановити радянську владу. Центральна Рада, подібно до більшовиків, протистояла штабові округу, але відстоювала власне право на владу.Для таких обопільних ворогів, як Центральна Рада і більшовицька партія, існуючий державний апарат і генералітет були противником, що мав реальну владу, тобто найбільш небезпечним. Тому вони не перешкоджали одна одній або навіть сприяли у боротьбі зі штабом КВО. Своєрідність ситуації полягала і в тому, що більшовики в Україні зустрілися з додатковим противником, якого не існувало в Росії, — зародком національно-територіального органу влади. Як уже вказувалося, коли Ленін змінив свої гасла в національному питанні і визнав ідею федерації, більшовикам в Україні було наказано увійти в Центральну Раду, хоча вони й далі вважали її противником. Тому більшовицькі лідери у Києві проявляли певну розгубленість у стратегічних питаннях. Свідченням цього було одноденне перебування представників їхньої партії у складі створеного Центральною Радою комітету по охороні революції.З трьох політичних сил більшовики виявилися найбільш ініціативними і рішучими в діях. 27 жовтня вони скликали розширений пленум Рад робітничих і солдатських депутатів з участю представників військових частин, фабзавкомів і профспілок, на якому утворили революційний комітет — орган керівництва збройним повстанням. Тим часом штаб КВО стягував до міста вірні йому війська з фронту. Наступного дня він блокував Маріїнський палац, де перебував ревком, і заарештував його майже в повному складі. Повстанців було позбавлено керівництва, але ненадовго. 29 жовтня більшовики обрали новий ревком. Почалися бої, переважно на Печерську та в районі заводу "Арсенал". На вулицях міста з'явилися окопи й барикади. Київські робітники загальним страйком підтримали більшовицьке повстання.Бої тривали три дні. Ввечері 31 жовтня стало зрозуміло, що повстання перемагає. Комісія з представників більшовицького ревкому, Центральної Ради, штабу КВО і міської думи всю ніч виробляла умови припинення вогню. Генералітет змушений був звільнити заарештованих членів першого ревкому, вивести з міста війська Й розформувати офіцерські дружини. Місто переводилося на мирний стан. Його охорона доручалася Центральній Раді, війська якої майже не брали участі в боях І зберігали високу боєздатність.Як тільки вщухла стрілянина, Центральна Рада зібралася, щоб прийняти ряд постанов, з якими не можна було гаятися. Перш за все, йшлося про встановлення контролю над тиловими гарнізонами, особливо в Київському Військовому окрузі. Вірні поваленому урядові генерали втекли у невідомому напрямку, і тимчасовим начальником КВО було призначено члена Військового генерального комітету підполковника В. Павленка. Більшістю голосів (проти голосували українські соціал-демократи і меншовики) Рада прийняла рішення про передачу поміщицьких і державних земель у розпорядження земельних комітетів. Це був перший крок до реалізації есерівських (а з недавнього часу — і більшовицьких) вимог щодо соціалізації землі. Малій Раді доручалося затвердити закон про вибори до Українських Установчих Зборів і провести самі вибори. Нарешті, на доповнення заяви вже ліквідованого комітету по охороні революції про кордони України Рада прийняла таку офіційну постанову: "...поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на одмежовану (Тимчасовим урядом) територію України, де більшість населення є українці, а саме: Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини". Поважаючи право населення Бессарабської губернії на самовизначення, Рада не заявила претензій на її українські частини. В цей час у Кишиневі готувалося скликання бессарабського парламенту (Сфатул Церій), у якому молдавани дістали 70 % місць, а національні меншини, поміж них і українці-30%.