Діахронічні особливості гідронімів у німецькій мові

Олена МЕДВІДЬ,

(Кам’янець-Подільський, Україна)

ТЕОРЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ НІМЕЦЬКИХ ГІДРОНІМІВ

В останні десятиліття звернення до ономастичного матеріалу стає закономірним, оскільки власні імена утворюють проміжну сферу, в якій лінгвістичні й екстралінгвістичні фактори вступають у тісний контакт. Власні імена функціонують як своєрідні синхронічні і діахронічні, культурно-історичні  індекси. Лінгвістична цінність цього матеріалу полягає в співіснуванні у цій сфері номінації архаїзмів та інновацій, що втілюють найважливіші тенденції мовного розвитку та відображають взаємодію гідронімів з загальномовного системою.

Назви географічних об’єктів є носіями не тільки лінгвістичної, а й географічної, історичної і культурологічної інформації. Вивченням цієї інформації займається топоніміка. Будучи самостійною комплексною наукою, вона нерідко стає важливим допоміжним засобом у вирішенні багатьох питань суміжних наук. Коректно пояснити певну назву, розкрити її смислове навантаження та походження – означає отримати важливу інформацію про минуле краю, мова якого вивчається.

Власні географічні назви, тобто топонімічні назви, є словами , які входять  у  склад  лексичної системи. Численні  зв’язки  топонімів з іншими словами виявляються і в їх кореневому складі, і в будові, і  в  граматичних  ознаках.  Історично  всі  топонімічні  назви утворені від загальних назв – прямо або через посередництво  інших власних  назв,  які  виникли на основі загальних назв.

За часів переселення народів назви річок запозичувалися племенами, які приходили на нове місце проживання. «Гідроніми відносяться до самої консервативної групи власних імен», констатує  В. Шмідт, причому цей «догмат віри необхідно мати на увазі при дослідженні інших типів імен» [4]. Власні назви підлягають під вплив моди, вони можуть змінюватися внаслідок соціальних та історичних трансформацій. Ці винятки із загального правила ономастики роблять гідронімію виключно цікавою для історика, лінгвіста і географа, оскільки дозволяють зазирнути в те далеке минуле, про яке письмові джерела мовчать. Гідроніми дають досліднику найцінніші відомості про етнічні взаємини.

До середини XIX століття всі спроби пояснення географічних імен носили, здебільшого випадковий характер, а в самих поясненнях було багато фантастичного та видуманого. Проте, відзначається досить велика кількість робіт в цій галузі. Так, Й. Еглі у дослідженні «Geschichte der geographischen Namenkunde» налічує більше 3000 робіт, присвячених географічним назвам, а в інший  своїй роботі: «Nomina  geographica» цей автор пояснює значення 42117 географічних назв [3]. Й. Еглі при поясненні географічних найменувань спирається в основному на народну етимологію. Етимологічний аналіз назв річок здійснюють Т. Ломайєр «Beiträge zur Etymologie deutscher Flußnamen» та Ф. Вітта «Beiträge zur Kenntnis der Flußnamen Nordwestdeutschlands» [5].

Зокрема відзначається, що «Аа  ̶  скорочення старого верхньонімецького слова aha, яке перероблене з латинського aqua – «вода», назва багатьох річок; Арно (італ. Arno)  ̶  річка (в інд.-євр. кореня ara, аг для позначення поняття «річка»; санскр. Arva   ̶  швидкий); Везер (нім. Weser, початкове Wisuraha, Wirraha) – західна ріка; Інн (Inn)   ̶  потік (річка); Майн (нім. Main)  ̶  потік, Неккар  ̶  блискуча річка, Ельба  ̶   річка (сканд. Elf  ̶  вода, що рухається), Емс (нім. Ems)  ̶  «річка» [1]. Наведені приклади вказують на низький рівень досліджень річкових назв. Лише поступово починають з’являтися роботи, що свідчать про становлення топоніміки як особливої галузі знань, що включає гідронімію.