Специфіка етнополітичного конфлікту

1. Специфіка етнополітичного конфлікту

Актуалізація розгляду саме з етнічного боку соціального конфлікту стала результатом низки подій другої половини XX століття, пов’язаних з конфліктами. Серед цих подій можна відзначити об’єднання НДР і ФРН, «оксамитове розлучення» союзної держави Чехословаччини, конфліктний і кривавий розпад Югославії, розвал СРСР і наступні за цим конфлікти на пострадянському просторі, затяжний арабо-ізраїльський конфлікт і багато інших. Співіснування в рамках одного суспільства різних ідентичностей та етносів саме по собі не веде до конфлікту. Якщо в багатоскладній державі етнічні групи, в цілому, користуються рівністю, то ризик виникнення конфліктної ситуації на етнічному ґрунті мінімальний. Однак в певних умовах, наприклад, при розпаді державності або зміні соціального статусу групи, може відбуватися політизація етнічності, що припускає використання її як мотиваційної політичної сили і як засіб досягнення певних цілей. Процес політизації етнічності, використання її в якості ресурсу отримав назву етнополітична мобілізація. Сама етнічність визнається деякими дослідниками більш важливим джерелом диференціації соціуму, ніж класовий поділ. Етнічність можна визначити з точки зору трьох підходів [28, p. 74]:

1) Примордіалізм: етнічність як початкова властивість людської природи. Етнічний конфлікт при такому підході виступає як прояв давніх, споконвічних протиріч між групами, які держава схильна придушувати. Однак при ослабленні держави в умовах кризи відбувається сплеск ворожих настроїв, і протиріччя трансформуються у відкрите протистояння.

2) Інструменталізм: етнічність як ресурс для досягнення певних цілей. Етнічний конфлікт у цьому випадку не є результатом несумісності ідентичностей, а є наслідком суперництва за володіння громадськими благами і багатством.

3) Конструктивізм: схожість з істнструменталістським підходом, згідно з яким сама по собі етнічність не є причиною конфлікту. Розвиток етнічного конфлікту обумовлений діями еліт, мобілізує етнічність заради досягнення цілей.

У цілому, етнічний конфлікт можна охарактеризувати як варіант громадянського протистояння, у якому, як мінімум, один суб’єкт мобілізується за етнічним принципом або від імені своєї етнічної групи. Конфлікт стає етнополітичним, якщо самоорганізація за етнічним принципом стає базою ідеологічного та політичного протистояння соціальних груп і їх боротьби за контроль над державними інститутами.

Дослідження етнополітичних процесів у світі показали, що, так чи інакше, ми можемо говорити про загальні і повторювані риси етнополітичних конфліктів. Серед їх основних сутнісних характеристик можна виділити наступні [31, p. 45]:

1) Трансформація етнічного конфлікту в етнополітичний. Практично всі конфлікти, іменовані спочатку етнічними, мають або набувають в процесі розвитку політичну складову. Це пов’язано з тим, що сучасний дискурс в державах використовує поняття «нація» і «національний інтерес» для опису суспільних проблем. Більш того, головними дійовими особами етнічних конфліктів виступають не самі групи, а різні організації, що володіють певними ресурсами для ведення боротьби (політичні партії, громадські рухи, терористичні структури і т.п.). Часто за етнічним протистоянням, криється політична боротьба за володіння ресурсами. Так, у Великобританії регіональний націоналізм зароджувався на основі етнокультурних відмінностей між англійцями та ірландцями, шотландцями, валлійцями, однак згодом базисом націоналізму стають соціально-економічні та політичні питання.

2) Одну з ключових ролей в етнополітичному конфлікті відіграє держава. Саме на неї покладається функція регулювання відносин між соціальними групами та вирішення виникаючих протиріч. Держава в цьому випадку має великі внутрішні ресурси (економічні, політичні, силові) для управління конфліктом, незалежно від того, виступає вона в якості посередника або ж суб’єкта конфлікту. У випадку з Великобританією центральна роль держави в конфліктах не викликає сумніву, оскільки джерелом протиріч є система центр-периферійних відносин.