Поняття та види зобов’язань в римському приватному праві

В римському праві кінця ІІІ століття до н.е. з'явився термін "obligatio", що позначав зобов'язання. Це поняття описувало юридичний механізм, який примушував людей виконувати певні дії згідно з законом. Римський юрист Павло чітко окреслив суть зобов'язання: "Сутність зобов'язання полягає не в тому, щоб отримати щось, а в тому, щоб зобов'язати іншу особу надати, зробити або дозволити щось." До виникнення зобов'язання людина бyла вільна та не обмежена у своїй поведінці. Вступаючи ж у зобов'язання, вона ніби надягала на себе "кайдани", що обмежували її свободу та підпорядковували волі іншої особи[1].

Будь-який правосуб'єкт в суспільстві добровільно бере на себе певні зобов'язання, які відповідають нормам та очікyванням цього суспільства. Зважаючи на те, що зобов'язання ґрунтується на обіцянці зробити щось на користь іншої особи або всього суспільства, кожна людина має право бути як кредитором, так і боржником[1].

Зобов'язання - це юридичні відносини, що виникають між двома сторонами, де одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої (боржника) виконання певних дій, передачі майна або надання послуг. Ці дії можуть бути різними: від передачі певної суми грошей до виконання складних робіт[6].

В римському пpaвi існував цікавий погляд на природу зобов'язань. Римляни вважали, що людина володіє абсолютною свободою до моменту встyпу в зобов'язання. Уклавши договір, вона ніби надягає на себе "кайдани", що обмежують її свободу та підпорядковують волі іншої особи.

Bapтo зазначити, що в стародавню епоху ці "кайдани" не були лише метафорою. Закони ХІІ таблиць дозволяли кредиторам кидати боржників до в'язниці, одягати на них кайдани та навіть вбивати або продавати в рабство. Згодом жорстокість цих норм пом'якшилась. Закон Петелія (IV ст. до н.е.) заборонив вбивати боржників, хоча можливість їх затримання залишалась. З кінця республіканського періоду боржник міг уникнути особистої відповідальності, передавши кредиторам своє майно. Це стало основою для принципу, що за борги відповідає не людина, а її майно[2].

Види зобов’язань:

Nexum - один з найдавніших видів зобов'язань в римському праві. Його суть полягала в тому, що неплатоспроможний боржник ставав особисто залежним від кредитора. Ця залежність мала як юридичний, так і символічний характер. Юридично боржник втрачав особисту свободу та змушений був відпрацьовувати борг фізичною працею. Він міг бути задіяний у домашньому господарстві кредитора, виконувати сільськогосподарські роботи, або навіть стати гладіатором. Символічно залежність боржника підкреслювалась урочистою процедурою укладення договору nexum. Вона супроводжyвалась ритуальними діями, такими як накладання кайданів, зважування міді (якою визначалась сума боргу) та присягання. З часом жорсткі норми nexum пом'якшились. Вже в IV ст. до н.е. законом Петелія було заборонено кидати боржників до в'язниці та продавати їх у рабство. З кінця республіканського періоду боржник міг уникнути особистої відповідальності, передавши кредиторам своє майно. Nexum залишався дійсним до часів імператора Юстиніана I (VI ст. н.е.). Цей архаїчний вид зобов'язання став свідченням жорстокості раннього римського права та його еволюції до більш гуманних норм[3].

Зобов'язання в римському праві вирізнялась чіткою структурою, яка ґрунтувалась на трьох основних категоріях: цивільні, преторські та натуральні зобов'язання. Кожна з них мала свої особливості, походження, методи захисту прав кредитора та роль у римській правовій системі.

Цивільні зобов'язання (obligationes civiles) посідали вершину ієрархії. Їх джерелом були норми цивільного права, тобто закони, прийняті римським народом (leges) та плебісцити (plebiscita). Цивільні зобов'язання мали легальне визнання, гарантуючи їм безумовну юридичну силу. У разі