Творчість Івана Гнатюка - взiрець жертовного служiння Украiнi

УДК                                                                  Шипка О.А., магістрантка групи 11 - УмЗ

ТВОРЧІСТЬ ІВАНА ГНАТЮКА – ВЗІРЕЦЬ ЖЕРТОВНОГО      СЛУЖІННЯ УКРАЇНІ

У статті йдеться про життя і творчість поета-шістдесятника, нашого земляка Івана Федоровича Гнатюка, який прийшов у літературу в 1960-х рр., але через складні обставини долі, зумовлені трагічною історією України, зміг реалізувати свій талант  повною мірою  значно пізніше. Рядками лаконічних віршів, зрозумілою мовою прозових творів поет боровся за свободу та незалежність рідного краю,  поклав своє жертовне, страдницьке життя на вівтар знедоленої України. Творчість І. Гнатюка наскрізь пронизана любов'ю до рідної землі, відчуттям гострої відповідальності й тривоги за все, що відбувається з його народом.

Ключові слова:  Іван Гнатюк, Україна, жертовна боротьба, українська реконкіста, поетична традиція, провідні мотиви, манкрут, доброчинці, трагічне осмислення.

The article deals with the life and work of the poet-sixties, our fellow countryman Ivan Fedorovich Gnatyuk, who came to literature in the 1960's, but because of the complicated circumstances of destiny, caused by the tragic history of Ukraine, was able to more fully realize his talent much later. . The poet, fighting for the freedom and independence of his native land and the altar of a disadvantaged Ukraine, put his sacrificial, sickly life in a series of refined, concise verses, understandable language of prose works. The work of I. Gnatyuk is permeated through love to his native land, a sense of acute responsibility and anxiety for everything that happens to his people. Key words: Ivan Gnatyuk, Ukraine, sacrificial struggle, Ukrainian rekonkist, poetic tradition, leading motives, mankrut, charity, tragic comprehension.

Постановка проблеми. Творчість українських шістдесятників, котрі пройшли  крізь тюрми й табори і починали  писати в ГУЛазі, – унікальне явище в культурі ХХ ст. Значне місце тут  посідає і творчість нашого краянина  Івана Гнатюка. Вона мало вивчалася сучасними українськими літературознавцями через певні суспільні умови та інерцію наукової спільноти,  проте становить невмирущу сторінку національної культури. Саме шістдесятницька поезія в часи денаціоналізації й застою рятувала українство від остаточної втрати історичної та культурної пам’яті. Попри все, ця вагома частка літературного процесу для більшості співгромадян була невидимою, тому й викликає нині дедалі більше зацікавлень літературознавців.

Аналіз останніх досліджень аналізованої  проблеми. Найбільш варта уваги і потребує аналізу поетична творчість митця, яку за радянських часів зловмисне «не помітили» через «підозрілу» біографію репресованого автора (звільнений із табору в період «відлиги» як тяжкохворий, він, на відміну від інших жертв «сталінських» репресій, не підлягав реабілітації), а в незалежній Україні через певні об’єктивні й суб’єктивні причини відсунули в шухляду забуття. Лірика поета досі не була предметом спеціального літературознавчого розгляду. Жодна збірка,  як зізнався сам автор в одному з останніх інтерв’ю, не мала навіть «путньої передмови». Рецензії чи будь-які відгуки в пресі на його публікації за три десятки років радянського періоду поодинокі (Любомир Сеник, Михайло Шалата). Автори відгуків пізнішого часу – Левко Воловець, Гаврило Чернихівський,  Петро Сорока,  Леонід Череватенко, Олена Каневська, Євген Сверстюк, Анатолій Стожук, Олег Василишин, Богдан Завідняк – не ставили за мету аналізувати поетичні твори. Мета статті –проаналізувати провідні мотиви творчості І. Гнатюка як взірця жертовного служіння Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Великий син своєї України...
Його життя – це довгий шлях терпінь,
І болю, і страждання, й потрясінь,
Й до волі невгамовного стремління.[8]

Видатний український поет, перекладач, публіцист, прекрасний мемуарист, багаторічний політв'язень комуно-російських таборів, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2000-го року – це наш земляк, уродженець села Дзвиняча Збаразького району Іван  Гнатюк. «Щодо характеристики моєї особи: звичайний селянин – працьовитий, правдивий, мужній, принциповий; головна риса – смертельна любов до України і життєдайний гнів до її ворогів, а ще більше – до запроданців». Так скромно характеризував себе сам Іван Федорович. Життєвою школою поета стали не студентські аудиторії, а табірна Колима, де він залишив своє здоров'я, зазнав зневаги та знущань. Літературні здібності І. Гнатюка проявилися ще в юнацькі роки. Віршувати почав, навчаючись у Кременецькому педучилищі, та усвідомив, що це його покликання, уже в тюрмі, бо «нема нічого кращого за слово»[2, с.639]. Перший твір, написаний у неволі, – «Трагічне покоління», датований далеким 1949 роком.