Аналіз фільму «Опівночі в Парижі»

«Опівночі в Парижі»

Важко уявити життя без мистецтва, а мистецтво - без наділених талантом творців, що розкривають фундаментальні ідеї через призму своїх робіт. Вуді Аллан показує у фільмі життя митців-модерністів 20-го століття, які рятувались втечею зі свого дому США у чарівний Париж. Режисер проводить паралель між сприйняттям людьми цього міста. Персонажі теперішньої епохи, а саме наречена Гіла Інес та її оточення – споживачі, яким цікаві магазини, клуби, розкіш, яку можна придбати. Усіх цих персонажів об'єднує одне: місто для них - засіб, а не мета, вони люблять не Париж, а себе в Парижі. Головний герой – їхня протилежність: Гіл насолоджується містом, блукаючи незнайомими вулицями, і йому цього цілком достатньо. У цьому сенсі Гіл – «біла ворона» на фоні американського ментального рівня. Для нього характерні певні риси, які складають національну психологію країни, а саме: індивідуальність, надмірна діловитість, раціональне, логічно послідовне мислення, оптимізм, а також орієнтація на майбутнє. Цим можна пояснити його рішення залишитись в Парижі вкінці фільму, як і рішення митців 20 століття зробити це місто осередком творчості. Скотт Фіцджеральд, Ернест Гемінґвей та інші творчі люди не могли знайти себе після війни, адже у той час, коли вони воювали, інші насолоджувались «Ревучими двадцятими» (“Roaring Twenties”). Приїхавши додому, вони відчували відчуження і заперечення цінностей, які охоплювали пересічних американців. Єдиним виходом для них був переїзд в Європу, яка повною мірою відчула жорстокий удар війни. Режисер фільму показує, що, незважаючи на свій особливий талант, вони все таки звичайні люди, які раді прийняти в компанію пересічного незнайомця. Здається загадковим, як людей, народжених у зовсім іншому типі цивілізації поглинає чужий менталітет. Відповідь на це питання знаходимо у тому, що у європейській психології самозаглиблення та прагнення віддатись природному ходу речей завжди домінувало над раціональністю. Крім того, відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле приваблювала тодішніх героїв війни, даючи їм широкі можливості для творчості. Головний герой насправді також не підтримує матеріальні цінності його близьких, тому вибирає інший спосіб життя – можливо, без успіху з точки зору Інес, проте у духовному спокої, що дарує йому Париж.

Гіл пише роман про ностальгію, а сам бажає повернутись у минуле, адже йому здається, що тоді все було справжнім: і почуття,