Образ «зайвої людини» і любов як «випробування» в російській класичній літературі

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Кафедра теорії культури і філософської науки

РЕФЕРАТ

з дисципліни: «Культура XIX – поч. XX ст.»

на тему: «Образ «зайвої людини» і любов як «випробування» в російській класичній літературі»

Студентки 4 курсу ОКУ-13 групи
                                                                     напрямку підготовки  Культурологія
                                                                     спеціальності «Урбаністичні студії»
                                                                     Литвинової А.А
                                                                     Керівник професор,  доктор
                                                                     філософських наук Суковата В.А.

                               
                                                                     Національна шкала:

                                                                     Кількість балів:
                                                                     

Харків - 2021

ЗМІСТ

ВСТУП   3

Образ «зайвої людини» і любов як «випробування» в російській класичній літературі   5

ВИСНОВКИ   21

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ   23

ВСТУП

Актуальною проблемою сучасного літературознавства залишається вивчення типів героя, що повторюються у різні періоди творчості одного письменника, а також у національній словесності того чи іншого періоду та, певною мірою, за рахунок між- та кросокультурної комунікації у світовій літературі. Ми, спираючись на досвід колег-літературознавців, трактуємо саме поняття тип персонажа як родове по відношенню до груп літературних героїв, які отримали стійку номінацію в літературному процесі (наприклад, «зайва людина», «самодур», «дворянин, що кається»). Відповідно, необхідне введення даного терміна в систему літературознавчих понять» (виділено мною. – Є. Н.) [1]. Цілком закономірно, що коли мова заходить «про тип персонажа, нас цікавить не естетична гідність створеного літературного образу, а морально-психологічна домінанта, що об'єднує ряд персонажів» [1], створених різними авторами, у тому числі в різні епохи та на різних континентах. Одним з таких типів стала «зайва людина», що виникла в російській літературі і поширилася по всьому цивілізованому і не дуже цивілізованому світу. Цей герой, самотній, відкинутий суспільством чи сам відкинув суспільство, був лише плодом літературної фантазії. Він став своєрідним болючим явищем духовного життя суспільства, викликаним кризою суспільної системи. Спеціально зауважимо, що починаючи з XIX століття образ «зайвої людини» надовго став предметом дослідження не лише російських, а й багатьох європейських письменників.

У російській літературі цей образ представлений дуже різноманітно.

«Зайвими людьми» можна назвати, наприклад, романтичних героїв А. С. Пушкіна та М. Ю. Лермонтова. Ці пристрасні, бунтуючі натури страждають своєю двоїстістю: вони не виносять залежності, але при цьому розуміють, що їхня несвобода – явище духовне, вона всередині них.

Образ «зайвої людини», що виникла в російській літературі, вийшов за рамки художніх творів, ставши самостійним культурним явищем, що не могло не позначитися і на літературній творчості письменників інших країн. Тема «зайвої людини» стала активно розвиватися у вітчизняній літературі, але вже у XX, а не у XIX столітті, наприклад, у творчості Олексія Іванова, зокрема, у романах «Географ глобус пропив» та «Негода» [1].