Костюм епохи Пізнього Середньовіччя. Одяг блазня

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

«Костюм епохи Пізнього Середньовіччя. Одяг блазня»

Фігура блазня займає одне з чільних місць у соціальному просторі і мистецькому символізмі середньовічної Європи і не дивно, що зі зростанням інтересу до цієї епохи у XX ст. зросла і кількість досліджень, присвячених функціонуванню блазня, дурня, трікстера в культурі (і літературі зокрема) Середньовіччя, і кожна з них розглядає фігуру блазня під своїм кутом зору, сфокусувавши увагу або на певну країну, або на певний тип блазня, або на певний історичний період, або на загальні соціо-психоло-гічні особливості блазня. Ця розвідка присвячена аналізові художнього образу блазня із дещо нестандартного ракурсу - як символа глупоти в період XII-XV ст. в контексті суміжних з ним символічних героїв Бестіарію.

Частково цієї теми торкалася американська дослідниця Барбара Свейн . Про складний зв'язок блазня з категоріями Глупоти і Гріха у символі мавпи згадує славетний культуролог Горст Вадьдемар Джен-сон . Їхня мета - показати, що означали і як функціонували образи дурня і блазня у середньовічній літературі загалом, та в Англії зокрема, через проведення паралелей із символікою Бестіарію. Важливість погляду на блазня саме під таким кутом зору пояснюється тим, що саме в період XII-XV ст. відбувається активний перехід блазня з фольклорних драматичних дійств у художню літературу, а перехід цей відбувається передовсім на рівні концептуалізованого символу.

Загальновідомим є той факт, що для пересічної людини Середньовіччя картина світу виглядала доволі статично. Залюблений у Середньовіччя голландський медієвіст Йоган Гейзінґа пише про те, що середньовічна людина жила у чіткій системі знаків, де кожна річ, явище чи особа мали своє ієрархічне місце, а світ був доволі передбачуваним. Серед іншого, Гейзінґа подає промовисту візуалізацію цієї системності на рівні одягу: "Кожний монаший орден, кожний суспільний стан чи клас, кожен ранг чи професія вирізнялися своїм костюмом" . Інший дослідник, британський медієвіст К. С. Льюїс, пише про цю очевидну рису середньовічного світогляду так: "Однаково, середньовічна людина ... була організатором, кодифікатором, людиною системи. її ідеал можна без перебільшення підсумувати старою максимою домогосподарки: "Всьому

- своє місце, і все на своєму місці".

Блазні з’явилися ще в давнину. Перша згадка про них зустрічається в оповіданні Плінія Старшого про візит Апеллеса до палацу короля Птолемея I. Розквіт блазнювання припав на середні віки, коли для багатьох це було єдиним способом заробити на прожиток. Всі королівські двори мали власних блазнів, які розважали монархів та їх наближених співами, жонглюванням, жартами і анекдотами, всілякими ребусами та іграми.

Традиційно їх зображують у ковпаку з бубенцями. Три довгих кінці ковпака символізують віслючі вуха і хвіст – атрибути карнавальних костюмів часів римських сатурналій та “ослиних процесій” раннього Середньовіччя.

За часів Середньовіччя було заведено при дворі мати блазня або скомороха, обов’язком якого було веселити господаря та його гостей. Насправді його робота була дуже важкою – для короля блазень поставав символічним близнюком. Йому дозволялося багато, але й відповідальність за невдалі жарти була немалою. Інколи доходило навіть до смертної кари.

Блазень є дверима у паралельний світ, є речником карнавалу, а відтак - пророком умовностей, серед яких живуть люди; дзеркалом усіх їх злободенних гріхів; губкою, котра вбирає у себе весь житейський калейдоскоп. Тому, по суті, для блазня якісь одягові денотати можуть стати не більше, ніж тимчасовим маскарадом. Попри те, саме завдяки гіпертрофованій схильності до ідейно-символічного упорядковування світу, середньовічна свідомість зафіксувала своєрідний збірний візуальний образ блазня у літературі, живописі і скульптурі. Інформація про зовнішність блазня дійшла до нас у сценічних приписах релігійних драм, у декоративних зображеннях псалтирів, у скульптурі, картинах придворного життя, рідше - у художніх драматичних, прозових чи поетичних текстах. Його наочна тілесність стала зручним для прочитання кодом збірної людської грішності, живим символом пороків людського буття, "аватаром глупоти"  у Середньовіччі.