Романтичний напрям в українській історіографії Наддніпрянщини першої половини XIX століття

Перездачі до семінарів з історіографії

Студентки ІС-42

Пастух Інни

Семінар 1

Романтичний напрям в українській історіографії Наддніпрянщини першої половини XIX століття

1.1)Романтизму притаманні такі риси:

• ідеалізація минулих «спокійних» періодів історії, з яких на першому плані було середньовіччя, як час станової гармонії та ідеологічної стабільності;
• зміщення центру уваги з особи до спільноти – «народу», яка має свої особливі культурно-психологічні риси, котрі проявляються у мові, традиціях, звичаях, нарешті, національній самосвідомості;
• героїзація видатних осіб, які спроможні зрозуміти й висловити волю народу;
• ірраціональний підхід до пояснення людських прагнень і дій, котрі не можна осягнути розумом, а лише чуттям, інтуїцією;
• увага, насамперед, до особливих і неповторних явищ у минулому;
• відмова від універсалізму історичного процесу і надання переваги особливостям історії окремих народів і держав;
• заміна людського розуму, як підстави історичного розвитку, колективним «народним духом», який зумовлює специфіку суспільної свідомості й визначає еволюцію народів і країн.

2)вищезазначені риси романтизму прекрасно пояснюють те, чому до нього тяжіли українські історики і після ХІХ ст.. Адже українські землі, які століттями перебували під владою то Князівства Литовського, то Річ Посполити, то Російської і Автро-Угорської імперій лише малі проміжки часу існували незалежно. Власне тому історикам як в ХІХ, так і в ХХ ст. хотілося показати Україну незалежною, сильною, суверенною. Так, наприклад, в період неоромантизму вже на початку ХХ ст. романтизація історії України сприяла підняттю духу українців. Не здивуюся, якщо і зараз, в час російсько-української війни почне з’являтися чимало праць з ознаками романтичного історіописання.

2.Я вважаю «Історію Русів» проявом наукової історіографії. Чому? Та тому, що літопис точно не є відображенням реальної політичної думки тих часів. «Історія Русів» швидше відображає політичну думку однієї людини – того самого невідомого автора. Зате, стиль написання літопису має всі притаманні романтизму характеристики: від героїзації(наприклад, Богдана Хмельницького називають «мужем великого розуму і мистецтва») і до звернення уваги на ключові(особливі) явища української історії(основна увага в творі акцентується на Національно-визвольній війні українського народу із Річ Посполитою).

Семінар 2

Народницький напрям в українській історіографії

1.В українській народницькій історіографії не спостерігалась тенденція до створення синтетично-узагальнюючих праць, у яких цілісно розглядалася б історія України через такі причини:

• особливістю народницького напрямку історіографії є те, що історики переважно описували періоди української державності. А, оскільки таких періодів протягом всієї історії було не так і багато – то й узагальнюючих праць не писалося;
• також для народників характерною білу теза «колективний герой – український народ», тобто зверталася увага на загальнонародні особливості. Це сприяло тому, що ось цього «колективного героя» завжди розглядали в контексті певних яскравих героїчних подій.

2.На підставі аналізу праці М. Костомарова «Дві руські народності» можемо стверджувати, що автор виділяв українців і росіян як два окремих народи. Третім народом, який часто згадується в праці були, звісно, поляки.

Такі пошуки М. Костомарова можна пояснити окрім історичної цінності результатів ще й тим, що його тато – росіянин, а мама – українка.

М. Костомаров наводить етнографічну розвідку середовища української та російської націй з метою визначення спільних та окремішніх рис «двох народностей». За Костомаровим, ключові відмінності: різна державницька традиція та  різна ментальність. Також автор наголошує на тому, що етногенези обох народів проходили у різних руслах.

Семінар 3

Народницький напрям в українській історіографії

1.В певний момент, а точніше, в 1870-х роках, Пантелеймон Куліш різко змінив свої погляди. Особливо чітко це помітно на його ставленні до козаччини: якщо в 1840-х рр. він описував козаччину як героїчну добу(як і всі представники українського романтизму в історії), то після 1860-х, а особливо 1870-х рр., він характеризував козаччину двома неприглядними, на мій погляд, словами – «Здобич і слава». Звісно, доля правди в цих словах є, але ж козаки боролися не тільки заради цього. «Здобич і слава» точно не були головними мотиваторами в Національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.