Рецензія на статтю М. Гона ««Діалектика державності і українсько-єврейських взаєминах у Галичині 1918-1939 роках»

Рецензія на статтю М. Гона ««Діалектика державності і українсько-єврейських взаєминах у Галичині 1918-1939 роках», Савченко Дмитрій, історія та археологія 2р.н.

Максим Гон - український політолог і історик, професор кафедри політології Рівненського гуманітарного університету, дослідник діяльності єврейських партій Східної Галичини, проблеми міжетнічної взаємодії на західно-українських землях 1918—1939 років, українсько-єврейських взаємин у 1918–1945. Дослідник має ступінь доктора політологічних наук, але також визнаний і як історик. Стаття, яку я взяв на рецензування, «Діалектика державності і українсько-єврейських взаєминах у Галичині 1918-1939 роках» є саме комплексним доробком двох наук, хоча на мою думку історична частка переважає^[1].

Автор розглядає проблематику українсько-єврейських відносин на фоні суспільно-політичних перепитій, які дуже гостро постали для обох сторін у окреслений ним період, а саме питання державотворення та статусу обох етносів в межах Галичини, і звичайно радикалізації націоналістичних рухів двох націй.

Метою дослідження є визначення кроків у взаєминах обох сторін ,  а за завдання історик ставить пошук причин що їх зумовили, оперуючи програмами політичних сил і аналізуючи газети які дають йому змогу визначити характер цих відносин на різних етапах існування.  

Автор починає з досить оптимістичної ноти, з побудови взаємної прихильності політичних сил обох націй. Але автор одразу переходить до проголошення ЗУНР, яке розмежувало статуси етнічних груп^[2], що в подальшому і створить низку проблем в єврейсько-українських відносинах .

В наступному абзаці автор розказує про позицію євреїв до політики ЗУНР, притримується усталеної думки, що євреї притримувались нейтралітету, хоча наводить деякі нюанси, якими наче намагається виправдати їх позицію. Автор, каже, що євреї були не готові до змін в українсько-польських відносинах,  а дуже сильно симпатії автора простежуються у реченні: «Бiльше того, наприкiнцi березня 1919 p. про пiдтримку ЗУНР проголосили партiї лiвого крила»^[3]. Тож як ми бачимо, історик не зовсім притримується загальної думки з приводу нейтралітету якого єврейські політичні сили в 1919-1923 притримуються за бажанням, наводячи аргументи в бік неможливості підтримки ЗУНР через неготовність  та строкатість політичної думки євреїв. Саме цей нейтралітет, як пише автор, і став причиною для докорів з боку українців. І далі знову простежуються симпатії автора до єврейської сторони, наводиться ще низка аргументів на сторону необхідності нейтралітету.

Автор вважає нейтралітет основним чинником у формуванні подальших взаємин між сторонами.  Для підтвердження позиції титульної нації автор наводить вирізку із авторитетної газети «Діло»^[4] і слова Є. Петрушевича, які показують тогочасну позицію щодо відстороненості євреїв у україснько-польському конфлікті та намагання все ж таки залучити їх до цього.

Наступною віхою розвитку взаємин стало приєднання Галичини до складу Польщі, уряд якої упереджено ставився до обох націй. Не наводячи аргументів, автор каже що між сторонами було розуміння про важливість їх зближення на фоні такої політики уряду нового сюзерена, але розуміння він характеризує як маргінальне, а спільність дій простежується лише серед прихильників класових ідеалів, а не національних^[5].

Важливою точкою в непорозумінні сторін стала «справа Штайтера», яка на думку автора  посприяла «герметизацiї обох таборiв у лонi власних нацiональних iнтересiв»^[6] в 1923-1924 роках. На думку науковця, наслідки судової справи та провал алії 1924-1926 (що призвів до масової рееміграції евреїв, великий процент яких повернулися на території України, що вже входили до складу Польщі) призвели до підписання польсько-єврейської угоди, укладеної 4 липня 1925 року. Вона і стала вагомим чинником у формуванні ворожої оцінки діяльності єврейських політичних сил і подальшій конфронтації з нею українських.