Державна організація та основні риси права Русі

Поточна контрольна робота з семінарського заняття

«Державна організація та основні риси права Русі»

Студентка І курсу 6 групи  

Кузь Валерія Олександрівна

Тема І завдання

Руська правда як джерело цивільного права Русі XI – першої половини XIV століть.

Правову основу Київської Русі становила «Руська правда» (1036–1037рр.) – перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права, авторство якого пов’язують з іменами Ярослава Мудрого та його нащадків.

У сучасному розумінні, цивільне право – галузь права, що регулює майнові та особисті немайнові правові суспільні відносини між юридичними та фізичними особами, територіальними громадами, державами та іншими суб’єктами публічного права. Предметом цивільного права є цивільні відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У системі Русі цивільне право виступає майновим правом.

На початок існування Київської Русі, норми цивільного права не були зібрані в окремій частині законодавчих пам’яток, а були розпорошені разом з нормами кримінального, адміністративного, церковного права. Характеризуючи цивільне право Київської Русі, треба звернути увагу на його розвиненість, самобутність, гуманізм і прогресивність порівняно з тогочасним західноєвропейським правом.

Інститути цивільного права:

1. Право власності та володіння

Форми земельної власності на Русі були різноманітними: князівський домен, боярські та монастирські вотчини та земля громади, приватна власність, державні землі, власником яких виступав великий князь.

Суб’єктами права власності були князі, дружинники, духівництво, купці, ремісники, смерди, закупи (оскільки «Руська правда» дозволяла відлучатися від двору для заробітків з метою подальшого погашення боргу

Об’єктами права власності були земля, худоба, зброя, одяг, знаряддя праці.

У Руській правді не було окремих статей про земельну власність, джерелом набуття феодальної власності були заїмка, освоєння вільних земель зусиллями холопів та залежних селян. Право боярської та монастирської власності на землю відбувалось шляхом подарунку князя, а власність громади базувалась на народному праві.

Вотчина була однією із основних форм феодальної власності. Вотчина – феодальна земельна власність, яку можна заповідати, продавати. Володіння родовими вотчиннами обмежувалось державою та родиною. Власник вотчини повинен був служити тому князю, на чиїх землях вона знаходилась, тому володіння вотчинною не прирівнювалось до права власності на неї.  Власники вотчин користувалися деякими правами і привілеями у галузі судочинства, збору податків тощо. У великих вотчинах формувався власний адміністративно-господарський апарат, який займався організацією їхньої господарської життєдіяльності. У період розпаду Київської держави так називали також окремі удільні князівства (княжі столи-престоли), що успадковувалися князем від батька.

Основу феодального ладу становила приватна власність. Руська правда багато уваги приділяла саме закріплення та захист феодальної власності. Це регламентувалось і в найдавнішій Короткій редакції, де передбачався штраф у розмірі 12 гривень за пошкодження князівської борті, переорювання чи перенесення межі.

Коротка редакція дає стверджувати, що було розрізнення права власності та права володіння, бо був прописаний порядок відібрання речі, що була у володінні іншої особи.

Земельне право Київської Русі розгорнуто представляє ідею охорони приватної власності, особливо власності вищої верстви населення – крупних землевласників-феодалів. При цьому правничі документи також мають згадки про права дрібних землевласників, наприклад, селян-смердів. Надання цій категорії права власності та його захисту допомагало уникнути повстань.