Правозахисний рух. Історія та сучасність

Правозахисний рух. Історія та сучасність

Проаналізовано особливості правозахисного руху, як правового явища в міжнародному форматі: історія та сучасний стан.

      Ключові слова права людини, правозахисний рух, правозахисні організації, тероризм, міжнародні нормативно-правові акти.

Мета дослідження – комплексна характеристика особливостей специфіки правозахисного руху: його історії та сучасності 

Методи дослідження - проблемно-хронологічний, аналітичний, метод логічного аналізу.

У роботі досліджено специфіку правозахисного руху: його історія та сучасність.

Актуальність теми дослідження обумовлено значенням вивчення специфіки правозахисного руху: його історії та сучасності, з огляду на важливість функціонування прав людини на сучасному етапі державотворення та виконання міжнародно-правових норм.

Ціллю написання статті є комплексне дослідження особливостей специфіки правозахисного руху: його історії та сучасності 

Виклад основного матеріалу дослідження. Права людини – одне з найбільш часто вживаних словосполучень в сучасному політико-правовому лексиконі – є складною і неоднозначною проблемою сучасності. Теоретичною основою інституту прав і свобод є вчення про свободу як природний стан людини і вища цінність життя. Люди почали усвідомлювати ці істини на зорі створення людського суспільства, але потрібні були століття для того, щоб склалися ясні уявлення про права людини та їх співвідношенні з суспільством і державою.

Вперше ідеї природного права зустрічаються в VI - V ст. до н.е у давньогрецьких філософів-софістів: Лікофрола, Антіфола, Алкідама та інших, які стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однакові, зумовлені природою права. Певний внесок у розвиток теорії прав людини вніс Аристотель. Його ідея верховенства природного права над законами держави отримала свій розвиток в сучасних теоріях [2, с. 54].

На масове поширення гуманних цінностей, що лежать в основі концепції прав людини, справило великий вплив християнство, яке додало цим гуманістичним ідеям статусу найвищої цінності, з'єднавши їх з релігійно-моральними цінностями. Правда, рівність людей воно відносило до неземного життя, а земне життя несло в собі ваду нерівності.

Однак права людини не тільки несуть в собі природно-природний початок, але є і мінливим продуктом історичного розвитку.

У період феодалізму ідеї природного права не були повністю забуті. Нерідко вони використовувалися для обґрунтування справедливості повстань проти гнобителів, які зазіхають на традиційні народні вольності. У новий час робиться спроба створити концепції людини і суспільства без посилань на Святе Письмо, при опорі на природу людини. Першим кроком в цьому напрямку була епоха Відродження, яка представляла собою актуалізацію античного світовідчуття з його спрямованістю до земних радощів. Політичний устрій суспільства став виводитися з необхідності приборкання людських прагнень, приборкання їх природного начала.

В епоху Просвітництва, характерною рисою якої стала віра в розум людини, найвизначніші вчені - Локк, Монтеск'є, Руссо, Кант, Джефферсон, Смітт, Мілль, Бентам та інші - заклали основу сучасного розуміння прав людини. Вони обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, свободу і власність, опір гнобленню і деяких інших як природних, невід'ємних (невідчужуваних) і священних імперативів і норм взаємовідносин між людьми і владою. При цьому природність прав означала, що вони притаманні індивіду від народження внаслідок його приналежності до роду людського; невід'ємність (невідчужуваність) прав відображала їх приналежність індивіду як живій істоті (без наявності цих прав він не може проявити свої людські якості), їх притаманність людині взагалі, незалежно від часу і простору, в якому вона існує (внаслідок цього права людини можуть служити загальним критерієм гуманної оцінки будь-яких держав, що існували в історії); священність прав характеризувала найвища їх повага і пошана, їх вищий ціннісний статус в ієрархії суспільних цінностей.