Вклад українських вчених в розвиток генетики людини

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА БІОЛОГІЇ, ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ

ТА ФІЗИЧНОЇ ТЕРАПІЇ

Р Е Ф Е Р А Т

з навчальної дисципліни «Спадкові хвороби людини»

на тему: Вклад українських вчених в розвиток генетики людини.

Виконала

Студентка Кидюк Любов Миколаївна

Курс 3   Група СОБЗ-31

Консультант:

                                                                                                проф. Загоруйко Г.Є.

«______» ________________20____р.

_______________________________

                                                                                    (підпис)    

Оцінка за презентацію

____________________

Рівне, РДГУ- 2021р.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Періодизація розвитку генетики в Україні …………………….3

1. Перший етап класичної генетики (1900—1930) …………………..3
2. Другий етап…………………………………………………………...4
3. Третій етап - період бурхливого розвитку молекулярної генетики4
4. Схему розвитку генетики в Україні…………………………………5

Розділ 2. Генетика людини ………………………………………………..7

2.1. Особливості генетики людини………………………………………..8

2.2. Мутації та їхні прояви у фенотипі людини…………………………..9

2.3. Поняття про спадкові хвороби……………………………………….10

Висновки …………………………………………………………………..10

Список використаних інформаційних джерел ………………………….11

1.Періодизація розвитку генетики в Україні

Питання періодизації розвитку генетики в Україні висвітлено в працях вітчизняного історика науки Д.М. Голди . Погляди щодо етапних подій в розвитку даної науки висловлено в історико-наукових роботах В.А. Кунаха, В.В. Моргуна, В.А. Труханова [2, 3] та інших. Д.М. Голда виділяє в розвитку генетики в Україні три етапи, що відповідають визнаній схемі її розвитку в світі: перший етап класичної генетики (1900—1930), пов’язаний зі створенням дискретної теорії спадковості (менделізм) та формуванням хромосомної теорії спадковості; другий етап (1930—1953), пов’язаний з розвитком експериментального мутагенезу, поліплоїдії, накопиченням фактів цитогенетичних спостережень, намаганням дослідити будову гена та механізм його дії; третій етап (з 1953 р.) — період бурхливого розвитку молекулярної генетики. В.А.Кунах показав історію генетики в Україні через наступні періоди: започаткування і розвиток генетичних та селекційних досліджень в першій половині ХХ ст.; відродження сучасної генетики (1960) та її розвиток в другій половині ХХ ст.; сучасний стан генетичних досліджень (від початку ХХІ ст. донині). Однак дана тематика досі не зазнавала окремого опрацювання, що уможливлює більш детальну її розробку. Концептуальним підходом до розробки періодизації науки є встановлення важливих віх — відкриттів, що знаменують початок нового етапу. Однак в колишньому СРСР, до складу котрого належала Україна, надзвичайне значення мали соціальнополітичні події, що безпосередньо впливали на стан науки . Тому при аналізі стану науки у відповідний історичний період видається обґрунтованим враховувати ці процеси. Даний підхід був використаний при розробці періодизації генетики в колишньому СРСР відомим російським істориком науки І.А. Захаровим. Періодизацію розвитку генетики в Україні, на нашу думку, необхідно подавати на тлі світового контексту,а також стану генетики в СРСР.

Перш ніж представити періодизаційну схему розвитку генетики в Україні, коротко подамо періодизацію розвитку генетики в колишньому СРСР, розроблену І.А. Захаровим. Початковий період (1917—1934) стосувався створення перших наукових шкіл і генетичних установ. Важливою в цей період була діяльність учених, що сприяли становленню нової науки (М.К. Кольцова, Ю.О. Філіпченка, М.І. Вавилова, С.С. Четверикова, О.С. Серебровського). Зоолог, генетик, євгеніст М.К. Кольцов (1872—1940) очолював кафедру експериментальної зоології Московського державного університету (1918—1930) і Центральну станцію з генетики сільськогосподарських тварин Наркомзему РРФСР (1919—1930), до роботи на якій залучив генетика, фахівця в галузі селекції тварин О.С. Серебровського (1892—1948). М.К. Кольцов був ініціатором створення Інституту експериментальної біології (1917—1939), для керівництва лабораторією генетики в якому запросив в 1921 р. ентомолога, генетика С.С. Четверикова (1880—1959). У 1919 р. зоолог, генетик, євгеніст Ю.О. Філіпченко (1882—1930) почав викладати генетику в Петроградському університеті. У 1921 р. вчений створив Бюро з євгеніки (з 1926 р. — Бюро з генетики), до роботи в якому запросив майбутнього всесвітньо відомого генетика, одного з авторів синтетичної теорії еволюції Ф.Г. Добржанського (1900—1975). З 1930 р. бюро було реорганізовано в Лабораторію генетики АН СРСР, якою керував радянський генетик, ботанік, географ, творець сучасних наукових основ селекції та вчення про світові центри походження й еволюції культурних рослин М.І.Вавилов (1887—1943). Микола Іванович з 1921 р. очолював відділ прикладної ботаніки і селекції (з 1930 р. Всесоюзний інститут рослинництва (ВІР)). Він запросив генетика, фахівця в галузі селекції рослин Г.Д.Карпеченка (1899—1941) до керівництва відділом генетики ВІРу. До роботи в Лабораторії генетики АН СРСР (з 1933 р. — Інститут генетики АН СРСР) вчений запросив ботаніка, селекціонера рослин, фахівця в галузі експериментального мутагенезу А.О. Сапєгіна (1873—1946), цитогенетика Г.А. Левитського (1878—1942). У 1934 р. Інститут генетики АН СРСР було переведено в Москву, де до його роботи долучились генетик, цитолог М.С. Навашин (1896—1973) та генетик С.М. Гершензон