Платон. Міф про печеру

Есе

Прочитавши «Платон. Міф про печеру», то я можу сказати, що цей міф є алегорією теорії ідей, запропонованої Платоном. В основному цей опис вигаданої ситуації допоміг зрозуміти, яким чином Платон задумував взаємозв'язок фізичного та світу ідей, і як ми рухаємось через них. Тим не менше, якби хтось із чоловіків звільнився від ланцюгів і озирнувся назад, його б бентежила і засмучувала реальність. Світло від вогню змусило б його відвести погляд, а розмиті фігури, які він міг бачити, здалися б йому менш реальними, ніж тіні, які він бачив усе своє життя. Подібним чином, якби хтось змусив цю людину йти в напрямку вогню і проходити повз нього, поки він не вийшов з печери, сонячне світло ще більше заважало б їм, і вони захотіли б повернутися в темну область. Щоб мати змогу зафіксувати реальність у всіх її деталях, нам доведеться звикнути до неї, витратити час і зусилля, щоб бачити речі такими, якими вони є, не піддаючись сум’яттю та роздратуванням .Однак, якщо коли-небудь він повернеться до печери і знову зустріне людей у ​​кайданах, він залишиться сліпим від нестачі сонячного світла. Так само все, що він міг сказати про реальний світ, було б сприйняте знущанням та презирством. Іншими словами, одні люди – ті, котрі носять витвори уздовж муру, – створюють ілюзію реальності для тих, котрі закуті у кайданах. Так-от, якби з когось із тих, хто закутий, познімати кайдани та й вивести з печери на сонячне світло, то той би пізнав речі істинні й усвідомив би, що до того бачив лише тіні речей. Оцей хтось і є філософ, і покликання філософа у тім, аби повернутись до печери і виволокти решту в’язнів на той сонячний світ. Проблема лише у тім, що коли сидиш у напівпітьмі і споглядаєш тіні, то це по-сучасному зоветься “зона комфорту”, а як тебе виволочуть на сонце яскраве, то тобі воно і не дуже сподобається. Отак філософи нерідко і потрапляють у немилість за свої намагання витягувати нас зі світу тіней.

Можна  сказати, що ця метафора і про країну, і про людину. Отак жили ми в Україні десятки років у своїй печері, закуті у свої буденні проблеми, і споглядали політичні токшоу у телестіні. Максимальна ілюзія реальності, і не те, щоб прямо зона комфорту, але ж наче і ситно, і тепло. А те, що ситно з крихт, які власники телестіни кидають, то про це особливо не задумувались, а те, що тепло за рахунок дешевого газу того, чиї кайдани, теж особливо нас не парило. Були такі філософи (історики, інтелектуали, дисиденти), котрі намагалися витягувати нас із тієї печери. Але ж як непросто виходити з тієї печери. Бо ж і світло разюче б’є у очі розумінням того, що дивитися політичні токшоу – то геть не те, що впливати на політику держави, а скинути кайдани у теплій печері означає піти мерзнути на холоді. Проте філософи сумлінно йшли за своїм покликанням, а ми, мало-помалу, мружачись від сонця, чимчикували за ними. Помалу звикали до світла, й до нас приходило усвідомлення, що не важливі ані тіні політиків, ані ті, хто відкидає ці тіні, – важлива ідея служіння й інституції, котрі змушують політиків служити на благо громадян. Просвітлення не вічне, тому нерідко ми повертались у затишну печеру, аби знову залипнути у черговий політичний серіал. Годі сумніватись, що за останній десяток років усе більше нас виходило з тієї печери й усе частіше ми впливали на політику нашої країни. Ми помаленьку вибудовували державні інституції. Так би ми і рухались поступово усе ближче до світла і далі від печери, але ситуація ускладнювалась власниками кайданок. Тоді, як ми наче позбулись від кайданок газових, на нас накинули кайданки “мирних” Мінських угод. Коли ж ми намагались позбутись і цих, то отримали повномасштабну війну 24 лютого цього року.