Міф про печеру

Життя це гра тіней на стіні печери, в якій людина ув’язнена.
«Міф про печеру» - це уривок 7-ї книги твору Платона «Держава». Там говориться про в'язнів, які живуть у печері. Вони думають що бачать реальні речі, але насправді - це тіні.  Платон детально змальовує важкий стан людей у печері. Процес звільнення описує як насильницький: хтось знімає з в’язня кайдани і примушує його повертати шию, рухатися, дивитися в бік світла. Далі в’язня силоміць тягнуть угору й витягують на сонячне світло. Людина поступово звикає до світла, отримує здатність дивитися на саме Сонце і далі кульмінація міфу: колишній в’язень, який найшов свободу спускається назад в печеру, де на нього чекає нерозуміння, глузування і можливо навіть смерть. Навіщо? По-перше, колишній в’язень повертається добровільно, з жалю до своїх друзів-в’язнів. По-друге, він робить це під примусом: людина, яка відчула смак свободи хоче бути завжди вільною, але визволителі наполягають, адже кожному почергово слід сходити додолу, до інших людей, бути разом з ними і призвичаюватись бачити в їхній темряві.

2.
Загальновизнаним є твердження Мак-Ліна, який позначив основні механізми (напрямки) роботи мозку абревіатурою з чотирьох літер "Ф", що означають чотири види діяльності: "харчуватися (freeding), битися (fighting), тікати (fleeing) та... займатися сексом ". Зрозуміло, що ці чотири види діяльності життєво необхідні для збереження індивіда та виду.

Як стверджують дослідники (В. Р. Гесс, Д. Олдс, Р. Р. Хіт, X. М. Р. Дельгадо та ін), агресія і втеча "контролюються" різними ділянками мозку.
Так, наприклад, експериментально встановлено, що стимулюючи певні ділянки мозку, можна посилити афект гніву, а можна і загальмувати. Наприклад, активізація залежить від проміжного мозку, латерального гіпоталамусу, центральної сірої речовини.

Деякі дослідники досягли хірургічної майстерності при операціях імплантації електродів у певні ділянки мозку. Це Гесс, Олдс, Мільнер, Дельгадо . Вони мали можливість проводити спостереження у двох напрямках: наприклад, фіксувати прояв агресивної поведінки внаслідок прямого електричного подразнення певних ділянок, з одного боку, та з іншого – фіксувати гальмування агресивності шляхом подразнення інших зон. Одночасно вони навчилися вимірювати електричну активність цих різних ділянок мозку, коли випробувані демонстрували емоційні реакції на зовнішній подразник: гнів, страх, бажання і т. д. Крім того, їм вдалося спостерігати далекосяжні наслідки ушкоджень окремих ділянок мозку.

Справді, жоден свідок не може забути своїх вражень, коли порівняно невелике збільшення електричного заряду в електроді (вживленому в зону агресії) могло викликати раптовий вибух неконтрольованої вбивчої люті, а включення стимулу гальмування викликало реакцію миттєвого зникнення агресії.

Той факт, що в одних зонах реакція активізується, а в інших стримується, сам по собі не є особливою прикметою агресивності. Така двоїстість (біполярність) й у інших рефлексів. Мозок взагалі організований на кшталт біполярних систем. Коли не працюють спеціальні подразники (внутрішні або зовнішні), агресивність перебуває у стані рухомої рівноваги, бо зона збудження та зона гальмування досить стійко врівноважують один одного.

Захисна функція агресивності