Поняття «експресія», «експресивний синтаксис» у лінгвістиці

1.1. Поняття «експресія», «експресивний синтаксис» у лінгвістиці Проблема експресивності, експресії та експресивної лексики останнім часом є досить актуальною. Поняття експресивності в різних працях висвітлюється в неоднакових аспектах: у лексикологічному, лінгвістичному, соціолінгвістичному, психолінгвістичному, лінгвостилістичному тощо. Експресивність стала предметом дослідження вже після того, як номінативний лексичний склад вже був добре вивчений і згодом, у зв’язку з вивченням семантики мовних одиниць, вона стала об’єктом спеціального лінгвістичного аналізу. Дослідники розглядають експресивність як семантичну категорію, стилістичну функцію, функцію мови та її одиниць. Поява терміна «експресивний синтаксис» датується 60-ми роками ХХ ст. та пов’язана з іменем Ш. Баллі, який обов’язковим компонентом будь-якого висловлення вважав афективний, або ж експресивний, фактор. Ш. Баллі наголошував на тому, що навіть за відсутності компонентів експресії в структурі висловлення, вона виражається почуттями самого мовця [38, с. 821]. Л. Мацько розглядає експресивність як семантико-стилістичну властивість мовних одиниць, що є соціально і психологічно вмотивованою і яка дає можливість цим одиницям повноцінно функціонувати й забезпечує створення стилістичного фону, ефекту значення [58, с. 271]. Поняття «експресивність» часто ототожнюють з поняттям «емоційність». Оскільки емоція в мові є завжди експресивною, а експресивне не завжди є емоційним, експресія за своїм виявом вважається набагато ширшим поняттям. Досить часто експресію тлумачать як семантичну категорію з функцією впливу. Виходячи з цього, Ш. Баллі розрізняв два завдання в афективному факторі: 7 використання мовних засобів задля впливу на адресата та вираження суб’єктивного світу мовця [38, c. 825]. За визначенням лінгвістичного енциклопедичного словника, експресивність є сукупністю семантико-стилістичних ознак певної одиниці мови, які забезпечують її здатність виступати засобом вираження суб’єктивного ставлення мовця до адресата мови або змісту в комунікативному акті. У художньому дискурсі експресивне мовлення виступає як засіб вираження психологічного стану мовця та є засобом посилення виразності [15, c. 113]. У 40-60-х роках ХХ ст. учень Ш. Баллі М. Бахтін зацікавився поняттям експресивності та вважав, що оцінка, емоція й експресія можуть з’являтися лише в процесі живого мовлення в конкретному висловлюванні. М. Бахтін наголошував на тому, що експресія не належить самому слову, а з’являється в реальній ситуації. Наприкінці ХХ ст. між послідовниками М. Бахтіна розгорнулася дискусія стосовно категорій «експресія» та «експресивність». Представники російського мовознавства Н. Васильєв і С. Нікітін визначали експресивність як сукупність ознак висловлювання, тексту чи мовних одиниць, що відображають або вказують на нейтральне ставлення того, хто говорить до адресата мовлення чи змісту [18, c. 268]. О. Єфимов дотримується думки, що експресія – це виразно-зображальні властивості мови, що роблять мовленнєві засоби емоційно забарвленими та відрізняють мовлення від стилістично нейтрального. У вітчизняному мовознавстві поняття експресивності стало розглядатися на початку ХХІ ст. Великий внесок у вивчення питання експресії й експресивності зробили А. Ахманова, Т. Винокур, Д. Ганич, Г. Колесник, І. Олійник, В. Чабаненко [18, c. 269]. У лінгвістичній літературі велика кількість дослідників розмежовують поняття «експресивність», «експресія» та «емоційність», але й багатьма дослідниками вони розглядаються як тотожні. Таку думку відстоюють А. Горбунов, Н. Кожевникова, Н. Разінкіна й експресивним називають таке 8 мовлення, в якому екстралінгвістичні та лінгвістичні засоби використовуються мовцем цілеспрямовано задля дієвості мовного повідомлення та максимальної доступності [29, c. 125]. Академік В. Виноградов вважає поняття емоційності й експресивності повністю тотожними, водночас професор В. Чабаненко розглядає їх як різні явища одного порядку та наголошує на ширшому значенні поняття експресивності. У своїй монографії В. Чабаненко трактує експресію як те, що породжується емоційністю та характерністю мовлення, а не те, що надає мовленню образності й емоційності. Експресія – це інтенсифікація виразності, надання сказаному особливої психологічно-мотивованої піднесеності. Вона пов’язана не лише з образним й емоційним, а й із такими планами вислову, як волюнтативний, нормативний, ситуативний, естетичний та семантичний. Експресія є складною стилістичною категорією, яка спирається на комплекс лінгвістичних, соціальних і психічних чинників. Як зауважує В. Чабаненко, експресія – це підсилення виразності, а експресивність – це вже підсилена виразність, яка є соціально та психологічно мотивованою, активізує мислення та підтримує загострену увагу. Щодо емоційності, то вона тісно пов’язана з прийомом інтимізації, тобто з намаганням автора зблизитись із читачем і базується на створенні своєрідної суб’єктивно-авторської лінії викладу [69, c. 193]. І. Арнольд пропонує своє визначення мовленнєвої експресії: експресія є властивістю тексту чи його частин, виражає внутрішній стан мовця, передає значення зі збільшеною інтенсивністю та в результаті має логічне або емоційне посилення, що може бути образним. О. Ахманова відстоює думку, що експресія є виражально-зображальною якістю мовлення, яка відрізняє його від стилістично нейтрального та надає йому образності. В. Харченко також звертається до дослідження сутності понять експресивності, емоційності, образності й оцінності. Експресивність мовознавець розуміє як невідповідність мовним стандартам мовних чи 9 мовленнєвих засобів. Емоційність розглядає як психологічну категорію, що виражається в афіксальних утвореннях, вигуках, інтонуванні, в процесі чого емоційність виступає супровідною ознакою. Оцінність, на думку дослідника, виражається в позитивній чи негативній характеристиці предмета, явища чи людини, а образність виступає як спосіб представлення цього значення, його істотна ознака. В. Харченко вважає, що всі ці поняття можна об’єднати одним поняттям – «конотація» [29, c. 137]. Л. Мацько розрізняє адгерентну й інгерентну експресивність мовних одиниць. Інгерентною вона називає експресивність, яка є постійною ознакою мовного знаку та притаманна йому в будь-яких контекстно-ситуативних умовах, натомість адгерентна властивість формується тільки в певному контексті, певних умовах чи ситуації та є інтенсивною виразністю мовного знаку. Серед експресивних засобів Л. Мацько виділяє й генетичні, які є давно сформованими й усталеними в мові (наприклад, тропи та фігури) [58, c. 325]. Експресивність теоретично може бути властива всім одиницям мови, водночас свою реалізацію вона знаходить лише в тих, які в мовній практиці є стилістично маркованими. Експресивний синтаксис розуміють як мовну та мовленнєву категорію. Експресивне є вираженням ставлення мовця до зображуваного, вираженням емоцій або ж ознакою певного стилю. Експресивність речення є результатом взаємодії синтаксису, прагматики та семантики й відзначається функціональною креативністю. Зазвичай свої експресивні функції експресивний синтаксис реалізує шляхом використання вставних конструкцій, парцеляції, побудови складних речень, сегментації, еліпсиса, усічення тощо. Елементи експресії варто шукати, насамперед, у текстах художнього та публіцистичного стилів, які можуть мати установку на навмисний вплив і найбільшою мірою зазнають впливу розмовної мови. Можна стверджувати, що емоційна оцінка, емоційне забарвлення, емоційне ставлення й емоційний стан – чотири види подання емоційної семантики в синтаксисі [42, c. 39]. 10 Отже, проблема експресії, експресивності, експресивної лексики й експресивного синтаксису є досить актуальною, про що свідчить велика кількість досліджень у цій сфері. Різноманітність дефініцій і проблема розрізнення понять «експресія», «експресивність» та «емоційність» обумовлені різними поглядами дослідників та неможливістю виділення єдиного варіанту. Мові за своєю природою притаманна експресивність, у межах якої вона виконує емотивно-конотативну й експресивну функції. Експресивність, із одного боку, формується мовною нормою (як семантична категорія), а з іншого (як стилістична категорія) – відхиленням від норми, що має функціональний, структурний і семантичний характер. В основу дослідження ми поклали дефініцію В. Чабаненка, який вважає, що експресивністю є підсилена інтенсифікована виразність, така психологічно й соціально мотивована властивість мовного знака, яка підтримує загострену увагу читача чи слухача, активізує мислення, викликає почуттєву напругу. У подальшому дослідженні будемо послуговуватись наведеним вище визначенням.