Формування ранньої української ідентичності (9-17 ст.)

Семінар 2. Формування ранньої української ідентичності (9-17 ст.).

2.1. Станове суспільство Київської Русі. Поняття «Русі» в ІХ – ХIV ст.

Все населення Київської Русі ділиться на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди. За соціальним устроєм виділяли привілейовані, непривілейовані верстви та залежне населення.

До привілейованих верств населення належали князі, бояри, дружинники і духівництво.

- князі, чий титул успадковувався; були найбільшими землевласниками;

– бояри – формувалися з родоплемінної знаті та дружинників; отримували від князя землю за службу. Ділилися на великих (воєводи, тисяцькі) та малих (соцькі, десяцькі);

– дружинники – професійні воїни, що обіймали й урядові посади. Отримували за службу грошову винагороду та земельні наділи;

– духівництво: найосвіченіша верства. Впливало на духовне та культурне життя. Поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, ігумени монастирів) та рядових представників (священики, ченці)

Непривілейовану верству населення складали міщани, селяни-смерди, наймити та ізгої.

- міщани – мешканці міст, які займалися ремеслом, торгівлею. Виділялася міська заможна верхівка;

– селяни-смерди – вільні землероби, які мали власне господарство та землю й сплачували князеві данину;

– наймити – вільні люди, що наймалися на певну роботу;

– ізгої – люди, що втратили зв’язок зі звичним середовищем (князі без князівства, смерди без землі тощо), але охоронялися законом

До залежного населення входили закупи, рядовичі, челядь та холопи.

– закупи – тимчасово залежні селяни, які брали позику – «купу» – у феодала і мали її відробляти;

– рядовичі – тимчасово залежні селяни, які уклали з феодалом договір – «ряд» – на виконання певних робіт;

– челядь – раби-полонені;

– холопи – селяни, які розорилися і працювали в господарстві землевласника , фактично раби, але за службу могли бути відпущені на волю. 

Князь був головним носієм державної влади, представником Русі на міжнародній арені. Зовнішні відносини з іноземними державами були його виключним правом. Він був головним воєначальником, безпосередньо вирішував питання оборони країни, брав особисту участь у військових кампаніях. Князь зосереджував у своїх руках законодавчо-судову, виконавчу і військову владу. Ним установлювалися правові норми, що регулювали різні питання суспільного життя.

Князь являв собою головну державну структуру, забезпечував нормальну діяльність усіх органів управління і вважався символом державної стабільності. Влада князя була необмеженою, залежала від його авторитету й реальної сили, на яку він спирався. Військову підтримку діяльності князя забезпечувала дружина, що перебувала у васальній залежності від нього.

При князі існувала князівська рада, до складу якої входили бояри, старші дружинники, представники міської знаті й вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Вона певною мірою впливала на політичні рішення князя.Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. між київським і місцевими князями укладали міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти. Віча були формою справжнього народовладдя, опікувалися найважливішими питаннями державного життя. Вони мали право призначати і знімати князів. Тому правителі прагнули прихильності населення своїх волостей, шукали там підтримки для утвердження і зміцнення своєї влади. Народ дуже вірив, що всі негаразди суспільного життя може вирішити "добрий" князь. Тож місцеві громади вбачали гарантії свого добробуту і ефективного врядування не в законах, а в особі доброго правителя.