Дума про український цукор

К.т.н.Володимир Сиротенко(Вербицький)

ДУМА ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ЦУКОР

[pic 1]

У  мене є невеликий гріх. Я з дитинства люблю солодке. Не можу без нього жити. Колись в дитинстві незабутній стоматолог Давид Каломойський казав, що мені доведеться вибирати між здоровими зубами і  солодощами. Я вибрав солодощі і втратив майже всі зуби. Щоправда, нині, завдяки колишньому кондитеру, а тепер всесвітньо відомому стоматологу-імплантологу  Мирону Мироновичу Угрину я і надалі можу любити солодощі,бо власні зуби мені замінили його імпланти, а чудо-ортопеди  Сан Санич Ферендюк та Ігор Дмитрович Ковалишин зробили мені нові зубні щелепи, набагато красивіші моїх колишніх власних…

Я любив і люблю солодощі. Мені не все одно, що відбувається з нашою кондитерською промисловістю і її основою – цукровою галуззю.

Ми завжди були «Цукровою республікою» Європи. Більше нас цукру не випускав ніхто. І за часів Союзу, і за часів Російської імперії. У роки моєї юні 192 цукрозаводи України випускали 7 млн. т. цукру, при потребі цукрового ринку України 1,8- 2 млн. т., Росії 5-7 млн., Білорусії –  350-400 тис.т.,  Іронія долі. Бурякоцукрове виробництво  в Європі почалось з континентальної блокади Наполеона Бонапарта, яка зробила тростинний цукор недоступним для населення. Нищення бурякоцукрової галузі в Україні почалось з цукрової блокади  Кравчуком Росії на початку 90-х…

         Давайте  спробуємо розібратися в причинах того, чому колишня цукрова годувальниця Союзу опинилася без цукру. Почнемо з історії вітчизняного цукроваріння. Згідно указу  Петра 1 від 14 березня 1718 купцю Вєстову було дозволено побудувати в Москві цукрозавод. Та збудував завод він не в Москві, а в Санкт – Петербурзі і з 1719   почав виробляти цукор-рафінад.. До кінця ХУ111 століття в Російській імперії було вже 20 цукрових заводів, що виробляли тростинний цукор. Але це був глухий кут, адже в Російській імперії ніде вирощувати цукрову тростину. У 1802, запрацював перший бурякоцукровий завод купця Єсипова  в селі Аляб’єво Чернинського повіту Тульскої губернії. Недалеко від нього, в селі Михайловскому, збудував свій бурякоцукровий завод онук Катерини !!    граф Олексій Бобринський(див.малюнок). З цього часу цукроваріння стало модною справою серед аристократів.[pic 2]

        У 1822 родич  Бобринського, князь І. Потоцький побудував в своєму маєтку у Канівському повіті бурякоцукровий завод. Вирощування цукрового буряка  на півдні Росії виявилося настільки успішним, що засновник Ніжинської гімназії граф А.Г.Кошельов-Безбородько(фото 2) в 1824 побудував в своєму маєтку в селі Макошино  бурякоцукровий завод. Прибутковість цього заводу була такою великою, що  граф Бобринський, якому дружина принесла в посаг Смілянщину, вирішив перевезти свій Михайлівський завод з  Тульської губернії, де буряк не встигав дозрівати, в теплу Смілу.  Волами і на конях все заводське устаткування перевезли до Сміли і в 1838 році оновлений завод запрацював в повну силу і працює донині!  У сезон 1911/12  на ньому виробили 1 422 504 пудів цукру! (Порівняйте, в найбільш врожайному 2007 року Смілянський цукрокомбінат виробив 2200  тон цукру, або 1 375 000 пудів. Менше, ніж в царські часи...).

         За аристократами цукровою справою зайнялись і українські (малороссійські) купці - Терещенки, Ханенки, Яхненки, Бродські, Симиренки, Хрякови. Саме з цього часу  Україна стає цукровим серцем Російської імперії. Для забезпечення галузі фахівцями в 1884 в Смілі, рішенням Південного відділення Російського Технічного Товариства, за сприяння таких вчених, як А.М.Бутлеров, Д.І.Менделєєв та інші, на базі Смілянського двокласного училища графа Бобринського були відкриті технічні класи. У 1917 вони були перетворені в технічне училище, а в 1929 на їх базі був створений інститут цукрової промисловості. Згідно Ухвали Президії Верховної Ради  СРСР за №1240 від 27.04.1930 до цього інституту були приєднані  кафедри цукрових факультетів Київського політехнічного інституту, Харківського, Ленінградського і Кам'янець-Подільського хіміко-технологічних інститутів. Щоб зберегти професорський склад, інститут був переведений до Києва, а в 1933 він отримав назву Київський технологічний інститут харчової промисловості ім. Микояна. У цьому інституті мав честь вчитися і я в 1958-1964(фото3, зустріч через 45 років, я-сиджу).  У роки Радянської Влади цей інститут був головним у підготовці спеціалістів і проведенні  наукових розробок для цукрової і спиртової галузей всього Радянського Союзу і соцтабору. [pic 3]