Український прикметник

ПРИКМЕТНИК

Український прикметник – це найкоштовніша оздоба нашого мовлення. Будь-яка реалія, уточнена прикметником, набуває неймовірно цікавих відтінків. «Прикметники збагачують і уточнюють нашу мову. Вживаючись у мові в ролі епітетів, вони роблять її образною, надають їй яскравого емоційного забарвлення. Без прикметників мова була б безбарвна, бідна» (Борис Кулик).

Це іменна частина мови. Термін «прикметник» не зразу був уведений у мовознавчий обіг. А. Кримський пропонував назву приложник, І. Нечуй-Левицький у «Граматиці української мови» - ймення прикметне. Назву прикметник зафіксовано в «Граматиці руського язика» Я. Головацького у 1849 році.

О. Потебня у праці «Из записок по русской грамматике» доводив, що прикметник виник на основі іменника. Дослідник вважав, що, коли вживалося два іменники поруч, то один був назвою предмета, другий – назвою ознаки цього предмета: холод ночі – нічний холод.

Прикметник – продукт розвитку мови, він абстрактніший, молодший від іменника і виник на його базі. Утворилася стабільна парадигма словоформ прикметника, і він почав функціонувати як самостійна частина мови. У тексті прикметник завжди пояснює, уточнює, доповнює та увиразнює поняття, означене іменником.

Погляди українських мовознавців на прикметник

Учені різних мовознавчих шкіл по-різному трактують прикметник. На думку проф. І. Кучеренка, «це частина мови, яка називає ознаку або вказує на неї», охоплює традиційний прикметник + займенники прикметникового типу відмінювання (той, цей, мій, інший) + дієприкметник (написаний, прибитий) +  числові слова (п’ятий, сьомий).

В. Горпинич зараховує до відносних прикметників так звані порядкові числівники (другий, друга, друге). На його думку, вони «означають ознаку предмета за числом, виражають її за допомогою прикметникової флексії» (В.Горпинич, с. 99). За В. Горпиничем, «не належать до прикметника  дієприкметники. Категорії виду, часу і стану, яких немає у прикметника, зближують їх з дієсловом» (В.Горпинич, с. 99).

Прикметник за концепцією І. Вихованця, К. Городенської = прикметник + займенники прикметникового типу відмінювання + порядкові числівники + дієприкметники (якщо в реченні виступають означенням, то прикметники, а якщо присудком, то дієприкметник (дієслово).

На думку авторів «Академічної морфології СУМ» за ред. І. Білодіда (К., 1969), «слова, що означають порядкове місце предмета і утворені від числівників, становлять групу порядкових прикметників: сорок дев’ята школа, третій поверх, вісімнадцятий кілометр… За своїми морфологічними, синтаксичними і лексико-семантичними ознаками порядкові слова є прикметниками» (с. 188-189).

На думку авторів «СУЛМ» за ред. А. Грищенка (К., 1997), порядкові слова типу перший, другий належать до відносних прикметників (с. 374).

Автори «СУЛМ» за ред. М. Я. Плющ (К., 1994), автори «СУЛМ» за ред. О. Пономарева (К., 1991) розглядають порядкові слова у системі числівника.

У шкільному курсі граматики слова перший, другий розглядають як порядкові числівники.

Прикметник як частина мови

Прикметник виокремлюємо на основі:

а) семантичний критерій. Для прикметника характерне частиномовне значення атрибутивності (лат. – ознака). Атрибутивність – ознака предмета. Вона охоплює низку семантичних значень: колір (синій), розмір (глибокий, малий), смак (солодкий), зовнішні та внутрішні властивості (стрункий, кмітливий), психічні властивості, особливості характеру (гордий, щедрий), матеріал, з якого щось зроблено (мідний, скляний), час (вечірній), належність людині або тварині (мамин, братів) тощо.