Особливості регулювання у фінансовому секторі в країнах Європи

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНИЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Аналітичний огляд на тему:

«Особливості регулювання у фінансовому секторі в країнах Європи»

Виконала

студентка 4 курсу 2 групи

відділення МЕВ

Гамрецька Вікторія Вікторівна

Викладач: проф. Циганов С. А.

Київ 2018 р.

План

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика

Розділ 2. Інституційні основи

Висновки
Використані джерела

Вступ

Досягнутий рівень інтеграції економічних процесів у Європейському Союзі (ЄС) яскраво засвідчує потребу в координації національної політики країн-членів. Особливої актуальності ця потреба набула внаслідок глобальної рецесії, що негативно вплинула на динаміку європейської економіки та окремі сегменти спільного ринку. У фінансовій сфері внаслідок розширення діяльності фінансових конгломератів на велику кількість країн та зростаючу взаємозалежність інституцій, що працюють на окремих сегментах фінансового ринку, необхідність перебудови механізмів регулювання фінансових ринків є ще більш очевидною.

Як реакція на фінансову кризу Європейський Союз у 2009 р. започаткував цілу серію реформ у сфері фінансового нагляду як на загальноєвропейському рівні, так і в країнах-членах ЄС з метою зміцнення фінансової архітектури ЄС, покращення якості та стійкості нагляду, посилення контролю за трансграничними фінансовими групами і створення єдиної системи правил для всіх фінансових інституцій, що функціонують у межах єдиного ринку. Ці реформи багато в чому є симптоматичними і разом із подібними тенденціями в глобальному масштабі свідчать про поступовий перехід до нових принципів регулювання фінансових ринків.

Розділ 1. Загальна характеристика

У науковій літературі та публікаціях міжнародних інституцій визнається, що координація політики національних регуляторів у сфері фінансового нагляду є необхідною умовою сучасної фази фінансової глобалізації. Фінансова консолідація та формування великих фінансових конгломератів зумовлює потребу в заміні традиційної регуляторної парадигми, що базується на розгляді фінансової системи як сукупності відокремлених сегментів (страхового, банківського, фондового та ін.), на таку, що враховує взаємопов’язаність різних фінансових посередників і встановлює для них однакові правила та принципи нагляду. [56,c.81].

До основних повноважень регулятивно-наглядових органів належать такі:

- регулювання доступу до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначати певні вимоги й умови, що є обов’язковими для отримання ліцензії на право здійснювати банківську діяльність, і, по- друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

- забезпечення ефективного регулювання діяльністю банків, тобто такого, яке, з одного боку, не обмежує їх самостійності у підтримуванні фінансової стабільності, а з іншого – передбачає певні вимоги до банків, наприклад, щодо адекватності капіталу, ліквідності, дотримання нормативів, що регламентують банківські ризики;

- регулярне отримання від банків звітності і здійснення інспекційних перевірок у банках;

- вжиття заходів примусового впливу щодо проблемних банків, зокрема заборона оголошення і виплати дивідендів, накладення штрафів тощо;

- контроль неплатоспроможних банків, призначення тимчасової адміністрації в такі банки, призупинення їх діяльності, реорганізація та ліквідація банків. [13,c.181].

Органи банківського регулювання у країнах ЄС розробляють норми і положення, яких банки зобов’язані дотримуватися. Враховуючи національний банківський кодекс або закон про банківську діяльність, міжнародні принципи і нормативні акти, регулюючий орган визначає законодавчі і нормативні вимоги до банків, включаючи форми звітності. При визначенні цих вимог увага приділяється необхідності отримання наглядовим органом достатньої інформації для виконання поставлених перед ним завдань.